Щастя приходить, коли в нього вірять і чекають
У восьмому класі після шкільного новорічного свята Оля втекла з Романом. Їм захотілося побути наодинці, аж раптом пішов сніг великими пластівцями, ніби хтось невидимий роздер подушку, набиту лебединим пухом І сніг летів, не перестаючи.
Роман взяв долоні Олі й притулив до своїх губ. Вони були холодними, а він грів їх своїм диханням. Вони дружили з дитинства, але тепер їхні стосунки вийшли на новий рівень. Вони добре розуміли: дитинство вже минуло, хоч і не знали, куди воно поділося. Але вони все ще разом. І сподівалися, що це назавжди.
Боже, як це давно було, думала Оля. І де тепер Роман?
У свої тридцять два роки вона ще не була заміжньою. Так склалася доля, а в основному її життя змінила мати, Зінаїда. Якби не вона, усе могло б скластися інакше.
Оля росла звичайною дівчинкою бігала, гралася, стрибала разом із вірними друзями, Романом і Тетяною. Роман з першого класу носив їй портфель, допомагав із математикою, захищав від собак і хуліганів. Сам він жив у сім’ї, де батько пив, часто виганяв дружину з сином з дому, і ті ночували в Оліних рідних.
Зінаїда щоразу запитувала матір Романа:
Варто, чому ти терпиш? Розведися з ним, це ж не життя
Живу заради сина, відповідала Варвара.
Та невже можна так жити? Що Рома навчиться у свого батька? але Варвара лише знизувала плечима.
Іноді після таких розмов мати казала доньці:
Олю, дарма ти водишся з Романом
Мамо, він найкращий друг! заступалася Оля. Відважний і добрий.
Підростеш побачиш. Стане таким же, як його батько. Невже інших хлопців нема?
Але Оля не слухала матір і тікала до Романа. Він був її найвірнішим другом. Вони разом росли сміливими пливли на глибину в річці (він завжди був поруч, бо Оля невпевнено трималася на воді), стрибали з кручі, і одного разу ледь не впали.
З роками їхня дружба лише міцнішала. Сусідка Тетяна теж часто бігала з ними ось так і дружили втрьох. Правда, підліткою Таня почала цікавитися Миколою з паралельного класу, тому трохи віддалилася від друзів, але вони її розуміли.
У восьмому класі після Нового року Оля невдало впала й зламала ногу. Перелом виявився настільки серйозним, що вона потрапила до лікарні надовго.
Зінаїда плакала:
Доню, як же так? Тепер назавжди залишишся кульгавою
Але Оля намагалася одужати. Навіть лікар казав матері, що в неї дуже цілеспрямована донька. Незабаром вона зробила перший крок, потім другий, третій спершу на милицях, потім з тростиною.
У лікарні Олю відвідували однокласники й навіть класний керівник. А Роман і Тетяна взагалі не відходили. Роман щодня прибігав, ніс пиріжки із капустою, малинове варення, книги, які вона обожала.
Потім її виписали, але вона все ще кульгала, і нога іноді боліла. Лікар порадив Зінаїді змінити клімат.
Доню, ми їдемо на південь, до моєї сестри Марії. Морське повітря допоможе тобі одужати.
Мамо, я не хочу! У мене там не буде друзів! але Зінаїда не слухала.
Вони переїхали в невелике село біля моря, де жила сестра матері.
Прощання з друзями було важким. Оле було боляче, а Рома просто розбило.
Щоб не сталося, не забувай мене, сказав він. Я тебе точно не забуду. Будемо листуватися.
Він обняв її й міцно поцілував у губи. Це був їхній перший справжній поцілунок.
На новому місці Оля відразу написала листи Романові й Тані, але ті листи не дійшли. Вона не знала їхньої адреси, а вони її. Так постаралася мати. Раділа, що втекла від Романа. А Оля думала, що друзі зрадили її.
У новій школі Олю прийняли погано. Діти, хоч і доросліші, були жорстокими сміялися й кликали її «кульгавкою».
Друзів у неї не було. Вона читала книги, згадувала Романа й ображалася. Написала йому ще кілька разів, але відповіді не отримала.
Закінчивши школу, Оля вступила до інституту. Одного разу, під час її сесії, Зінаїда поїхала на батьківщину. Можливо, спеціально обрала час, коли донька не зможе поїхати з нею.
Оля з нетерпінням чекала матір.
Забудь того зрадника Романа, сказала та одразу. Він уже одружений і має дитину. Ніколи він мені не подобався
Оля дуже засмутилася. Залишилася сама, закінчила інститут і стала викладачкою англійської. Ходила з тростиною, соромилася й не підпускала до себе чоловіків.
Хто захоче мене з таким вадою? думала вона, хоч була гарненькою. Навколо стільки здорових жінок А я
Ввечері сиділа вдома, іноді згадувала Романа.
Не можу викинути його з серця, страждала вона. Може, він теж згадує мене? Він навіть сниться Ми разом літали над кручею, і я буА потім, одного весняного вечора, коли вони сиділи на лавочці біля свого будинку і дивилися, як їхні сини грають у футбол, Оля зирнула на Романа, посміхнулася і зрозуміла, що щастя справді приходить до тих, хто в нього вірить.