Колись давно…
Бабусю, завтра не зможемо приїхати до тебе на ювілей, вибач нас, дзвонив увечері Андрій, чоловік онучки Оленки.
Андрію, що трапилось? занепокоєно запитала Надія Степанівна.
Бабусю, Оленку щойно відвезли до пологового. Не дочекалась твого свята, вирішила подарунок прискорити, та ще не народила. Дзвоню з лікарні, голос його був і тривожним, і радісним водночас.
Господи, яка ж радість! А я вже налякалась. Дзвониш у незвичний час… Дякую, що повідомив. Молитимусь, щоб усе було гаразд з Оленою й онуком. Зателефонуй, як тільки народиться, хоч і опівночі тепер не засну.
Добре, бабусю, подзвоню.
Не минуло й двох годин, як Андрій знову зателефонував:
Бабусю, ось тобі подарунок на ювілей онук Ярик! Оленка почувається добре. Святкуй без нас!
Дякую, Андрію, і за Ярика, і за вітання. Передай Оленці, що цілую її міцно, вона молодець.
Надії Степанівні виповнилося шістдесят пять. Гостей було небагато: друга донька з чоловіком та сином, її онуком, да подруги Людмила й Марія, з якими працювала довгі роки. Ще з молодості дружили.
Сім років тому Надія поховала чоловіка Василя. Прожили щасливо, та доля розпорядилась інакше його серце зупинилось, навіть не встигши на пенсію. Виростили доньку Ганну, вивчили в університеті, тепер вона живе в місті з родиною.
Надія з Василем мешкали у великому селищі біля заводу, де й працювали. Там і зустрілися. Молодий інженер Василь примітив у їдальні Надію жваву, гарну дівчину. Після обіду підійшов до неї біля виходу:
Дівчино, познайомимось? Мене звати Василь.
Надя, відповіла вона, спустивши очі, щоб сховати румянець.
Гарне імя. Можна чекатимеш мене тут увечері?
Можна.
Того ж вечора він запропонував пройтись парком.
Де працюєш? запитав він.
В економідділі, недавно після інституту. А ти?
Теж молодий спеціаліст. Працюю на заводі в механічному цеху.
Вони зустрічались, закохались. Одного разу він прийшов познайомитись із її батьками із квітами та горілкою.
Дякуємо, Василю! привітно сказала мати. Заходь у хату, сідай за стіл.
Байдуже не було. Він розповів про свою родину: батьків-селян та двох братів. Батькам Наді він сподобався відразу розмовляв просто, наче свій. Коли він пішов, Надя вийшла проводити:
Надю, твої батьки дуже добрі. Мені сподобалось у вас.
Сподіваюсь, вони теж тебе полюбили, посміхнулась вона.
Незабаром вони одружились. Свято влаштували шумне приїхали й Василеві рідні з села, привезли гостинців: мясо, молоко, масло.
Що ж це вони стільки привезли? дивувалась мати Наді.
А як же! Тепер у вас двоє чоловіків, їх годувати треба, сміялась свекруха.
Молоді жили в батьківському домі. Пізніше, коли народилась донька, їй теж знайшлася кімната. Жили дружно. Та недовго було судилось батькам Наді спочатку пішов батько, потім мати. А згодом доля забрала і Василя.
Важко було без нього. Але час лікував. Діти виросли, вона вийшла на пенсію. І ось шістдесят пять років.
Ювілей відзначили небагато. Донька з родиною посиділи за столом і поїхали. Надія Степанівна не ображалась головне, щоб діти були здорові.
Проводивши гостей, вона побачила стареньку «Таврію» біля воріт. Чоловік із ліхтариком біля капота глянув на неї:
Допоможете тримати ліхтар? Сам не вправлюсь.
Добре, вона узявши ліхтар.
Довго він нишпорив, але машину не завів.
Дякую, та нічого не виходить. ДовеВже через рік Надія Степанівна і Ярослав Миколайович побралися і знову в її хаті залунали сміх та щастя, ніби доля дарувала їй другий шанс.