Не плаче, не чекає, не сумує
Чоловік Олени завжди був стриманим, тихим, спокійним, ввічливим. Богдан і двадцять три роки тому був таким, коли запропонував їй вийти за нього заміж.
Як завжди, літнім вечором вони гуляли за селом біля річки. Він раптом зупинився, взяв її за руки і тихо промовив:
Оленко, я пропоную обєднати наші життя. Ми з тобою повинні бути разом це доля.
Богдан дивився на неї спокійно і був упевнений вона не відмовить, адже відчував, що вона його кохає. Дівчина від щастя зніяковіла, серденько закалатало:
Так, Богданечку, так. Я вийду за тебе заміж.
Обоє були задоволені та щасливі.
Я збудую для нас новий дім, батько мені допоможе. Вже й місце вибрали, ходи, покажу.
Вони йшли, тримаючись за руки, і зупинилися під величезною вишнею.
Ось тут. Тільки вишню доведеться спиляти стара вона, ще щось упаде на хату. Та якщо що, посадимо нову.
Чудово, Богданечку, з вікон буде видно річку.
Після весілля жили у батьків Богдана, але незабаром дім був готовий. Він продовжував будувати і другу половину хати з окремим входом.
Це для наших дітей. А якщо хтось із них захоче залишитися в селі, то нехай буде свій хід.
Який ти в мене далекоглядний, тішилась Олена і погоджувалась із чоловіком.
Дітей було небагато народилася лише одна донька. Вони її виховували, а потім вона вступила до інституту і оголосила батькам:
Мамо-тату, на мене не розраховуйте. З вами жити не залишуся. Хочу в місті, і в мене там є Андрійко.
Так і стояла пусткою друга половина хати. Олена прибирала там, мила вікна, а Богдан навіть не заходив. У їхній половині було багато місця, чисто та затишно.
Жили вони самі, донька вчилася в інституті. За усі двадцять три роки сімейного життя чоловік ніколи не ображав Олену. Завжди спокійний, ніколи не підвищував голосу, односельці поважали їх.
А ось цей ввічливий, тихий і спокійний Богдан два дні тому після роботи заявив дружині:
Олено, мені, звичайно, важко тобі це казати, але наше спільне життя підійшло до логічного завершення. Розумієш, зараз таке життя, і в більшості так зазвичай після двадцяти років шлюбу кохання кудись зникає. Я теж зустрів іншу жінку, а тобі вдячний за всі ці роки. Андрійку не покину, допоможу закінчити інститут, за гроші не хвилюйся, дім залишаю вам із донькою.
Богдан щось ще говорив, але Олена тихо сіла на диван і не дуже слухала. У скронях стукало, потім вона почула:
Вибач.
Він вийшов із валізою, мабуть, зібрав її завчасно, і тихо зачинив за собою двері.
Олена плакала.
Чому це сталося зі мною? Хоч у багатьох таке буває, але я й подумати не могла, що це прийде в нашу сімю. Десь я проґавила момент. Хотілося б заплющити очі і уявити, що це сон. А коли відкрию все буде добре. Нічого страшного не сталося, просто приснилося. Але ні любий чоловік, спокійний і тихий, пішов назавжди, думала вона перші дні.
Тиждень, а може й більше, ще теплилася надія раптом він передумає і повернеться. Але ні, цього не сталося. Олена не знала, куди і до кого пішов чоловік, і не цікавилася. Пішов і пішов.
Час ішов, вона вже заспокоїлась, тільки іноді думала:
Ось доля Спочатку подарувала мені чоловіка, а потім забрала. Тепер звикаю жити сама. Наше спільне життя перекреслене. Може, Богдан уже забув мене, але я поки не можу. Та відпустила Бог із ним.
Вона вже не плакала, давно виплакалася. Але все одно час від часу зявлялися думки про колишнього чоловіка, з яким вона розлучилася відразу ж, як тільки він її кинув. Іноді, дивлячись у вікно, вона розмірковувала:
Десь живе Богдан, знайшов нове кохання. Для мене це було, як грім серед ясного неба. Ніколи він не був балагуром, гулякою чи жінкВона глянула на дорогу, де ще хвилину тому стояв його автомобіль, зітхнула глибоко і пішла до хати зрозумівши нарешті, що минуле залишилося позаду, а світле майбутнє чекає попереду.