ДВА КАВИ.
Добрий вечір, Ганно Степанівно! Вам, як завжди, дві кави? з усмішкою запитала я, з тривогою вдивляючись у маленьке, зморшками вкрите, але не втрачене свого шарму обличчя пізньої відвідувачки.
Здоровенькі були, Марічко! Так, дві кави, як звичайно. Та ще й бублик, будь ласка, попросила жінка, обережно поставивши паличку біля стільця. Вона придушила в собі гримасу болю й сіла біля вікна.
Ми вже турбувалися, де ж ви сьогодні? Невже забули, який день? Я навіть вибігала на вулицю, сподіваючись вас побачити, сказала я, на хвилинку відвернувшись, щоб дати вказівки новенькій офіціантці.
Донечко моя! Те, про що ви подумали, колись станеться, але коли невідомо. Не журіться, Марічко, усе просто вранці я пішла за пенсією, а банкомат ковтнув картку. Довелося йти до банку, а там черга. Мабуть, усі бабусі нашого району вирішили саме сьогодні провести валютні операції! жартувала Ганна Степанівна, але було видно, як вона стомлена.
Її руки, завжди в чорних мереживних рукавичках, тремтіли, а обличчя здавалося ще витонченішим. Роки, на жаль, нікого не прикрашають
Я працюю адміністратором у невеликій кавярні в самому серці Києва. Це місто, дороге моєму серцю, зберігає безліч історій, але про все по порядку.
Працювати я почала з пятнадцяти років, коли захотіла заробити мамі на новий телефон. Спочатку мене поставили мити підлогу й посуд, а потім, навчивши, перевели в офіціантки.
Закінчивши школу, я вступила на психологію, але заочна форма не заважає мені “практикуватися” тут, де кава оживляє втомлені душі й пробуджує спогади, сховані глибоко в памяті.
Спостереження за людьми це ціла наука. Я навчилася читати їхні настрої й бажання по обличчях. До нас заходять і гучні підлітки, і закохані пари, і матері з малечею.
Ще на початку роботи я познайомилася з однією чудовою парою. Високий, статний сідоволосий чоловік і жінка, що, незважаючи на вік, старалася зберегти свою красу. Вони приходили що суботи, незважаючи ні на дощ, ні на сніг.
Замерзла, непосидюча моя? грюкотів Богдан Іванович. Казав же тобі візьми парасольку! А ти: “Не буде дощу!” Ну й хто мав рацію? Він з легким докором дивився, як Ганна Степанівна, витончено відставивши мізинець, куштує каву.
Та нічого страшного! Не цукор не розтану, бурчала вона.
Забула, як минулої осені так само промочила ноги? Потім місяць бронхіт лікували! хвилювався чоловік.
Та годі вже, Богдане, як дід нарікаєш! Краще замов ще бублик, вони тут такі смачні
Вона, немов королева, схвально кивала, а він, не відводячи очей, мішав цукор у каві.
Люблю дивитися, як ти їси, говорив він. Та як у тебе стільки вміщається? І не товстієш! А я після операції насилу їжу
Рік тому Богдана Івановича не стало. Але Ганна Степанівна, як і раніше, приходить, замовляє дві кави, але випиває лише одну. Друга стоїть неторкана.
Вона сидить біля вікна, мішає цукор, мовчить. Іноді плаче, витираючи очі білою хусточкою. Я знаю у такі хвилини краще не підходити.
Колись вона розповіла мені свою історію.
Познайомилися вони у бібліотеці. Вона впала зі східців, а він підхопив.
Заміж я вийшла за нього через три місяці, казала вона. Відчула його всією душею. І ніколи не шкодувала. Коли я хворіла, він приносив мені чай з малиною Мені його так бракує, Марічко.
Господиня кавярні пропонувала не платити, але Ганна Степанівна завжди відмовлялася.
За все у житті треба платити.
Ось і зараз, оплативши каву, вона повільно пішла. Я дивлюся їй услід і плачу. Я хочу мати таку віру, як у неї.
На столику залишилися дві кави. Одна порожня, інша повна.
Поки є такі люди, хочеться жити. І кохати.