У щілину паркану простягається тоненька рученя й тягнеться до стиглої полуниці. Я вдаю, що не помічаю, прополюю цибулю.
Добрий день, тітонько Олю, тоненьким голоском гукає Олесько.
Привіт, соняшко, посміхаюся я. Іди сюди, допоможеш мені полуничку зібрати.
Паркан прогнувся, я легко піднімаю нижню частину, і до мене в гості заходить Ангел так я зву Олеська. За ним, сопучи й важко дихаючи, просовується великий пес Бурко, майже вдвічі більший за свого господаря. Ставлю посеред полуничної грядки велику миску. Олесько збирає найбільші й найсолодші ягоди. У нього світле волосся, блакитні очі, гострі лопатки, що виступають, немов крила. Ось чому його Ангел. Йому пять років. Допитливий, добрий.
Олесю, а чому мама зранку сварилася?
Та так, хотіла табуретки пофарбувати, а я фарбу розлив, відповідає хлопчик. Хотів Буркові будиночок пофарбувати, а банку випустив.
Ну, це дрібниці. Зараз ми з тобою чаю попємо й купимо нову фарбу.
Мій маленький Ангел, не чекаючи нагадування, миє руки й сідає за стіл. Його улюблене місце біля вікна. Із запропонованих частувань обирає полуницю з молоком і ще теплу паляничку. Вона посипана цукровою пудрою, і над верхньою губою у Олеська білі солодкі вуса. На килимку біля порога лежить Бурко. Тут він не вперше, знає домашні правила й терпляче чекає на частування. Йому дістається сирник. Бурко жалібно дивиться на самотню сирну оладку, потім, не приховуючи розчарування, на нас із Олеськом, немов питаючи: і це все?! Я розраховував на більше… Ми сміємося, і я ставля перед кудлатим другом миску з борщем. Бурко нам прощає й, не поспішаючи, береться за їжу.
За годину втрьох повертаємося з магазину з двома бляшанками фарби: білою та зеленою. Небо блакитне, сонце високо, спекотно. Заходжу додому переодягнутися, збираю в пакет полуницю й палянички. На ґанку Олеськового дому сидить бабуся. Вона осліпла два роки тому. Маленький Ангел турботливо поправляє хустку на її голові, щоб було рівно й гарно, заправляє вибивше пасмо волосся. Ставлю бабусі на коліна чашку з полуницею знаю, що вона її любить.
На відкритій веранді разом із Олеськом фарбуємо білою фарбою табуретки, а потім із другої бляшанки Буркову будку. Тепер вона буде зелена. Олесько задоволений, Бурко байдужий.
З роботи повертається Оксана, мати Ангела. Хвалить сина за роботу, запрошує всіх до столу. Олесько бере бабусю за руку й веде в дім. Потім годує її гречаною кашею, акуратно й терпляче. Чай старенька пє сама, з карамелькою. По хаті пересувається самостійно, знає, яка дошка скрипне. Оксана працює в придорожньому кафе, за два кілометри від дому. Якщо друга зміна, повертається пізно. Уся надія на сина.
Краєм ока спостерігаю за Олеськом він із задоволенням їсть кашу, заправлену шматочком масла. Випивши чашку солодкого чаю, йде дивитися мультики. Дитина і вже чоловік. Чи навпаки: чоловік але ще дитина?
Підмітає підлогу, може помити посуд, допомагає бабусі правильно вдягнутися, годує її, носить у дім дрова (по два поліна), воду (невеличким відром). А ще він любить свого пса і іноді може гірко заплакати, коли мати несправедливо накричить. Він може щасливо сміятися, коли купається в річці, а бризки піднімаються високо-високо і сяють на сонці.
Оксана провожає мене до калітки. Прошу не кричати на Олеська. Він чоловік не принижуй його. Бережи. Знайди причину, щоб похвалити.
Оксана починає скаржитися на важке життя, на сліпу матір, на маленьку зарплату.
Я у відповідь: свій дім, мати жива й поруч, є робота, є син-помічник, сама здорова. Умій цінувати те, що маєш, і не дивись на інших.
Оксана посміхається й махає на прощання рукою.
Мої заняття з Олеськом не марні: у пять років він уже вміє читати бабусі «Ріпку». А в тихі безвітряні вечори ми йдемо з вудками на річку. Сонце, немов стиглий соняшник, повільно ховається в ліс, відпускаючи останні теплі промені. Хмари, підсвічені знизу, відливають золотом. Все навколо затихає, відпочиває від метушні й галасу. Наше з Олеськом спілкування зовсім не лякає цікаву рибу, і незабаром пара блискучих хвостатих вже плескається у відрі. Вечеря моєму котові забезпечена
…Сьогодні до мене завітав Ангел. Він уже дорослий, йому сорок два. Поважний лікар, хірург. Кілька разів на рік відвідує могили матері й бабусі, а потім, навантажений гостинцями, заходить до мене. Усі звуть його Олексій Миколайович, але ж я знаю, що це Ангел! Великий, широкоплечий і дуже добрий Ангел. У будь-яку пору року він ставить на стіл кошик із полуницею, сідає на улюблене місце біля вікна й щасливо посміхається. Пє чай із теплими паляничками, викурює на…Потім він обнімає мене міцно, наче хоча на мить повернути той далекий літній день, коли він був маленьким Ангелом з білими вусами від цукру, а я його вічною тіткою Олею, що вірила в нього найбільше на світі.