**КАЗКА ПРО ОДНОГО ФЕРМЕРА**
Жив собі на світі фермер. Звичайний такий чоловік. Небагатий. Старий дім, дрібна худоба: дві корови, три кози, три качки, десяток курей та шматок землі. Добрий шматок садив там кукурудзу, картоплю, а то й бог зна що, аби прогодуватись. Усе це, між іншим, їсти хоче. І він теж не проти перекусити.
Старенький трактор у сараї, інструменти для сівби та збору врожаю. А тварини його просто обожнювали свого господаря. А все тому, що він ставився до них, як до рідних. Розмовляв, годував навіть останнім.
Коли хтось із них захворював, фермер забирав його в хату та доглядав, немов за дитиною. Інші фермери з округи сміялися з нього. Казали: «Здай їх на мясо заробиш, купиш нову техніку, не треба буде годувати стількох! Може, тоді й якась жінка на тебе зверне увагу, а то хто за такого бідолашку піде?»
Але він лише посміхався: «Не можу. Вони ж для мене рідні».
У шинку, де фермери збиралися по вихідних випити по чарці, його слова сприймали як жарт. Там грала музика, грали на більярді, танцювали. Був і ансамбль, що виконував старий добрий кантрі. Фермери, їхні жінки, офіціантки усі веселилися.
Лише один фермер не танцював. Навіть чобіт нових не мав де вже там до ковбойських, як у всіх. А одна офіціантка постійно на нього поглядала. Тихий, добрий чоловік із теплими очима. Вона намагалася витягнути його на танець, але він лише червонів, ховав ноги під стіл і бурмотів:
Вибачте, пані, сьогодні трохи перебрав, голова крутиться.
Та що він бреше? обурювалась офіціантка. Він лише одну чарку випив!
Один із фермерів пояснив:
У нього повно тварин удома, ледве годує. Ми йому кажемо: «Продай їх, буде легше!» А він
А він що?
А він дурень, відповів фермер. Каже: «Вони ж моя родина».
Хтось засміявся і спробував офіціантку обняти. Але в українських шинках офіціантки дівчата бойові. Одним хуком фермер опинився на підлозі, що викликало регіт у залі.
З того дня офіціантка почала дивитися на фермера інакше. Підкидала йому безкоштовні котлети, але він соромився, відмовлявся. То чи безвідповідна любов, то чи взаємна, але він вважав себе тягарем.
А як прийшла сівба тварини йшли за трактором, підтримуючи свого господаря. А собаку Жучку він іноді брав із собою в шинок, ховав під стіл і годував тими котлетами. Сам не їв їй віддавав.
Офіціантка дивилася і не знала: чи плюнути на нього, чи розплакатися, сісти йому на коліна і запитати: «Чому ти мене не помічаєш? Жучку годуєш, а мене навіть не поцілуєш?»
Та якось увечері фермер вийшов на лавку у дворі, а звірята обсіли його кругом. Раптом йому стало погано. Дуже погано серце схопило. Він охнув, впав.
Тварини зібралися навколо, заскавулили, загавкали, закурчали. Та лише Жучка прислухалася до серця господаря і загавкала:
Тихо! Погана справа. Серце бється все повільніше! Треба бігти по допомогу!
І помчала до шинку. Коли вона туди ввірвалася, там грала музика, гуляли. Жучка гавкала, але ніхто не чув.
Аж раптом! Двері шинку з тріском вилетіли прямо в зал влетіли дві корови. Музика стихла. За коровами кози, качки, кури, кішки.
Люди зрозуміли: щось не так. Всі кинулися до фермера. Його встигли довезти до лікарні.
А офіціантка залишилася у його хаті доглядати за тваринами. Вона продала свій будинок, відремонтувала фермерське господарство, купила нову техніку.
Фермер, повернувшись через місяць, аж очам не вірив.
У мене нема таких грошей, пробурмотів він.
Тварини тут же обступили його, тулилися.
А мені можна? спитала колишня офіціантка.
Він підійшов і обняв її.
Одружилися. Працювали разом. Завели свинарник на сто поросят, але фермерша не пускала туди чоловіка:
Іди звідси! Я тебе знаю виростиш їх, а потім випустиш у поле. А мені восени банку треба віддати!
Фермер зітхав і йшов до хати. Сідав на лавку, а довкола збиралися корови, кози, качки, кури, Жучка і кішки. Вони слухали його історії.
Його жінка, повертаючись зі свинарника, зупинялася і дивилася на цю ідилію. Вона була щаслива. І молилася лише про одне аби це ніколи не закінчувалось.
Про що була ця казка? Напевно, про любов. Про ту, що ділиться з усіма і з людьми, і з тваринами. Бо справжнє щастя це коли ти не один.