Минулого тижня я провчила чоловіка.
Крапля води капала з крану точно на середину засохлої яєчниці тик-тик-тик.
Оля завмерла біля мийки, стискаючи в руці губку.
Минулорічна сковорідка дивилася на неї докірливо, облямована жовтими плямами та крихтами хліба.
Поряд стояла тарілка з розмазаним маслом, чашка з кавовим обідком, ніж, липкий від варення.
Андрій вже поїхав на роботу у своїй поношеній «таврії», залишивши після сніданку звичний натюрморт.
Все це терпляче чекало на її руки, як і кожного ранку останні три роки.
«Знову», подумала Оля й машинально відкрила кран.
Гаряча вода зашипіла, збиваючи піну на дні сковорідки.
Оля зволожувала губку, видавила на неї крапельку миючого засобу й взялася за роботу.
Три місяці тому вона вперше попросила Андрія допомогти з посудом.
Він тоді здивовано підняв брови, ніби вона запропонувала йому розписати стелю Києво-Печерської лаври чи вивчити японську.
Олю, так це ж дрібниці, сказав він, не відриваючись від телевізора, де йшов футбол. Пять хвилин і готово.
Пять хвилин. Щоранку. Щовечора. Оля намилювала губку, подумки підраховуючи: за рік ці «дрібниці» складаються у тридцять годин чистого часу. Цілий робочий тиждень над мийкою.
Сковорідка піддавалася не зразу. Засохлий жир вимагав зусиль, шкребка, терпіння.
Жовток вївся в тефлонове покриття, залишивши жовті розводи. Оля відтирала вперті плями й згадувала вчорашній вечір: як Андрій розвалився на дивані з телефоном після вечері, гортаючи соцмережі, поки вона сама розбирала наслідки їхньої спільної трапези.
Андрію, обережно покликала вона, намагаючись не звучати докірливо, може, свою тарілку сам помиєш?
Він не відірвався від екрана. Великий палець автоматично гортав стрічку обличчя, котики, меми.
Зараз… промовив розсіяно, навіть не глянувши в її бік. Ти ж бачиш, який у мене день був.
День. У нього завжди був «якийсь день». Проєкти горіли, клієнти дзвонили, начальство вимагало звіти.
А в неї що канікули? Курорт? Оля теж працювала хоч і в невеликій бухгалтерії, хоч і не на такі гроші, але вісім годин на день, як усі люди.
Оля поставила чисту сковорідку у сушарку й взялася за чашку. Кавова гуща розмокла, перетворившись на буру кашицю.
Вона терла порцеляну жорсткою стороною губки, розмірковуючи, чому її так зачіпає ця дрібниця.
Справа ж не в самому посуді що там, десять хвилин роботи. Справа в тому, що Андрій просто не помічав її праці.
Для нього брудні тарілки зникали самі собою, а чисті матеріалізувалися у шафці за чарівним помахом.
Як білизна у пральній машині перетворювалася на випрасуА наступного ранку Андрій сам поставив чашку у мийку, а потім, зітхнувши, взяв губку і почав мити, навчившись нарешті бачити те, що було поряд завжди.