**ДОНЬКА**
Нащо дівчат малих саміх пускають? Ще дитинки, а вже стопують! Леонід гальмував, побачивши, як дівчата відчайдушно махають руками. Багато років не їздив у сусіднє село потреби не було. А й село те стояло якось осторонь, немов у тупику, за яким уже гори.
Вам куди? Гордєєв висунувся у вікно.
До Яремче підвезіть! Дівчатам років тринадцять. Прості джинси, футболки, легкі кофтини, світлі чубчики й наївний погляд.
Та ж далеко Та ладно, мені по дорозі. Залазьте.
Щойно дівчата сіли, Леонід почав повчати любив давати поради. Ви ж ще малі для автостопу. Ось мене не знаєте, а сіли.
Дядечку, автобуса нема, ми в райцентр їздили, а звідти довелося ловити попутку. Сюди дістались, тепер знову
Все одно треба було чекати автобус, Леонід обернувся й зустрівся поглядом з однією з дівчат: очі блакитні, такі щирі, ніби вірить усьому на слово.
І де ж ваші батьки дивляться?
Та ми вперше так їдемо. Ви ж хороший, одразу видно.
От же дітки, звідки вам знати, чи я хороший, Леоніду стало приємно від дитячої похвали, хоча це правда. Але до інших не сідати. Зрозуміли?
Зрозуміли.
Міг би висадити їх на дорозі село вже виднілося за кілометр. Але, відчувши себе опікуном, завернув.
У нас грошей мало, злякалися дівчата. Ви тут зупиніться, ми дійдемо.
Без питань! Довезу як слід.
Соню висадив на першій вулиці, а Настя жила майже у центрі. Леонід навіть шкодував, що не побачить Соніних батьків сказав би, щоб більше не пускали саму.
Ось наш дім, тут зупиніться, Настя показала рукою, очі засяяли, немби не вранці поїхала, а тиждень тому. Я вам ще гроші винесу.
Гроші не треба, води принесіть. Батьки вдома?
Повинні бути. Не встигла договорити, як відчинилася калітка. Молода жінка у хустці та робочому одязі, видно, з городу, підійшла до машини.
Це як розуміти? Чому не автобусом? заклопоталася господиня.
Ось і я кажу: двоє дітей стопують на дорозі небезпечно. Не треба пускати саміх.
Та ж у райцентр можна, завжди їздили автобусом, заперечила жінка. Дякую вам почала і замовкла. Водій зняв кепку сумнівів не лишилося: перед нею Гордєєв. У одному селі жили колись.
Льоня, чи не ти? Вона здерла хустку, уважно вдивляючись.
Так, Леонід А ти Віра Воронова Оце так, ледве впізнав, змінилася.
Та й ти не хлопчик уже, лисіти почав, рано якось.
Гордєєв трохи зніяковів. Донька твоя?
Моя, Льоня, моя. Повернулась до доньки: Іди, Настю, у дім, обід на плиті.
Дівчинка цікаво глянула на водія й пішла.
Моя, звичайно. Я від неї не відмовлялася, як ти.
Леонід спершу остовпів, потім занервував.
Ну, це як сказати була розмова, але нічого ж невідомо
Як же невідомо? Ти ж одразу заявив, що це мої клопоти. Ми й вирішили краще відїхати, а там побачимо.
Все одно несподівано. Я просто підвіз, хто ж знав. А скільки Насті?
Чотирнадцять. Хіба не помітив, як схожа на тебе? Спочатку я не звертала уваги, а тепер
І що ти хочеш? Леонід вже збирався сісти в авто.
Нічого, Льоня. Не благала тебе тоді, не буду й зараз. Нам від тебе нічого не треба. Просто щоб знав.
Тоді я поїхав. Завів двигун, але Віра раптом підійшла й постукала у вікно.
Він неохоче відчинив.
Забула подякувати, що підвіз доньку. Щиро кажу. От так зустрітися через стільки років може, раз у житті буває. Все одно дякую. Хоч раз у житті справжній батько знадобився. Відійшла й махнула рукою.
Леонід не знайшов слів. Їхав далі й лаяв себе розгубився. Чув же чутки, що Віра залишила дитину. А він робив вигляд, ніби його це не стосується. Вмовляв себе, що все сталося несподівано.
Згадав своє життя. У достатку, дружина бізнесвумен, два магазини, він допомагає. Але власних дітей нема. Виховує сина дружини від першого шлюбу, а ще одного вона не збирається народжувати зайнята. Леонід зітхнув, згадав Настині очі свої.
Подумав, що міг би приїхати ще, але відігнав думку згадав погляд Віри. І дружину, яка у їхній родині остання інстанція. І знову злякався, як чотирнадцять років тому.
____________________
Хто це був? Михайло вийшов із городу, побачивши незнайому машину. Це що таке? Настю привіз? З чужими їздить? Настю, іди до батьків!
Тату, я більше не буду! Я з Сонею була, а дядько хороший, підвіз.
Михайло витер піт: Більш так не роби. Не лякай нас із матірю. Брат молодший на тебе дивиться треба приклад показувати. Тільки з нами чи автобусом.
Міша,Віра глянула на чоловіка, стиснула його руку й прошепотіла: “Головне, що вона наша”, і вони разом пішли додому, де на кухні вже лунав Настин сміх, ніби нічого й не сталось.