**Ми справимось**
Коли сльози виснажуються, коли біль від втрати стає нестерпним, треба знайти в собі сили жити далі. Жити, щоб дарувати добро й радість оточуючим. І знати, що ти комусь потрібен.
Тарас із дружиною Оленою ридали над ліжком у палаті лікарні, куди привезли їхнього тринадцятирічного сина Данила, якого збила машина. Це була їхня єдина дитина, розумний і добрий хлопчик, якого вони обожнювали.
Лікарю, скажіть, чи виживе наш Данилко? благала Олена, вдивляючись у очі лікаря, який уникав її погляду й не давав обіцянок.
Робимо все можливе лиш і відповів він.
Тарас і Олена не були заможними, але готові були віддати всі гроші, аби син лишився живим. Та ні гроші, ні їхнє кохання не могли врятувати хлопця він помирав. Данило був без свідомості, і часу залишилося зовсім небагато.
У сусідній палаті лежав Марко, хлопчина років чотирнадцяти. Він розумів усе сирота, життя його не пестило. Відчував слабкість, задихався, знав, що дні його злічені. Для нього, хлопця з дитячого будинку, у якого серце могло зупинитися будь-коли, донорського серця не існувало.
Коли до нього підходив літній лікар, він, не дивлячись у вічі, повторював одне й те саме:
Усе буде добре, Марку, ми обовязково знайдемо для тебе серце. Тільки вірь і чекай.
Але Марко вже знав лікар просто його заспокоює. Він не плакав.
Час минає, а нічого не міняється, думав хлопець. Треба змиритися. Я буду дивитися у вікно на блакитне небо, зелену траву, сонце, що гріє всіх. Скоро цього вже не побачу
Його відвідували вихователь і директор дитбудинку, теж заспокоювали, теж не дивилися у вічі:
Усе буде добре, тримайся Вони кивали, а він не наважувався сказати, що все розуміє.
Якось, вдаючи, що спить, Марко почув, як вихователь розмовляв із лікарем:
Якщо є можливість, врятуйте Марка. Він дуже добрий хлопчина. Я знаю, що донорське серце це складно, але раптом Ми привеземо всі документи.
Ви ж розумієте, це не в моїй владі Лікар важко зітхнув, не обіцяючи нічного.
Марко важко дихав, заплющував очі й думав:
Лише б не було боляче, коли помру
Приходив його друг Андрійко з дитбудинку, хлопець на півтора роки старший, і плакав. А Марко його заспокоював:
Не жур Не журись, Андрійку, може, й там є життя ми ще побачимось, хоч і не скоро.