ДОНЬКА
“Нащо дівчат малих пускають самотужки? Ще малечі, а вже попуток ловлять…” Леонід пригальмував, побачивши, як юні підлітки розпачливо махають руками. Багато років не бував у сусідньому районі потреби не було. А й той край ніби в глушині стояв, немов тупик, а далі вже гори.
“Куди вам треба?” запитав Гордєв, висунувшись у вікно.
“До Білокриниці підвезіть!” Дівчаткам років тринадцять-чотирнадцять. Прості облягаючі джинси, футболки, легкі курточки, світлі чубчики й наївні очі.
“Та ж це не близько. Та й ладно, мені по дорозі. Залазьте.”
Щойно дівчата сіли, Леонід одразу почав повчати любив він це. “Ще дрібні ви, щоб автостопом їздити. Ось мене не знаєте, а вже в машину лізете.”
“Тату, автобуса ж нема. Ми до райцентру їздили, а звідти на попутці. Сюди добрались, тепер знову голосуємо.”
“Все одно треба було чекати автобус.” Леонід обернувся й зустрівся поглядом з однією з дівчат: блакитні очі, такі щирі, дитячі, видно вірить кожному слову.
“І де ваші батьки дивляться?”
“Та ми перший раз так їдемо. Ви ж добрий, одразу видно.”
“Оце малятка… Звідки вам знати, чи я добрий?” Леоніду стало приємно від дитячої простоти. “Хоча… правда. Добрий. Але до інших не сідати. Зрозуміли?”
“Зрозуміли.”
Гордєв міг би висадити їх просто на трасі село вже виднілося за кілометр. Та відчувши себе опікуном, звернув.
“У нас грошей мало…” злякалися дівчата. “Тут зупиніться, ми дійдемо.”
“Не суперечити! Довезу як належить.”
Оксану висадив на першій же вулиці, а Марійка жила майже в центрі. Леонід навіть шкодував, що не побачить Оксаніних батьків відчитав би, щоб більше не пускали одну.
“Ось наш дім, тут зупиніться.” Марійка показала рукою. Очі в неї засяяли, ніби вона не зранку виїхала, а цілий тиждень була в дорозі. “Я вам гроші винесу.”
“Не треба грошей. Води принеси. Батьки вдома?”
“Повинні бути.” Не встигла договорити, як відчинилася хвіртка. Молода жінка в хустці й робочому видно, з городу з’явилась біля машини.
“Це як розуміти? Чому не автобусом?” перелякалася господиня.
“Ось і я кажу: стоять дві дівчинки на дорозі, ловлять попутки. Небезпечно це. Не треба пускати дітей самих у дорогу, хоч тут і близько.”
“Та до райцентру ж можна, завжди автобусом їздили…” виправдовувалася жінка. Дякую вам… почала вона й раптом знітила. Водій зняв кепку, і вже не було сумнівів: перед нею Гордєв. В одному селі жили колись.
“Льоня… чи не ти?” Вона скинула хустку, вдивляючись.
“Ну так, Леонід… А ти… Віра Воронько… Ого, ледве впізнав змінилася.”
“Та й ти вже не хлопчина. Лисієш зарано, наче.”
Гордєв трохи знітився. “Донька, значить, твоя?”
“Моя, Льоню, моя.” Вона обернулася до доньки: “Іди, Марійко, у дім, обід на плиті.”
Дівчинка цікаво глянула на водія й пішла.
“Моя, звісно, моя. Я від неї не відмовлялася, як ти.”
Леонід спершу остовпів, потім занімів.
“Ну, це як сказати… Розмова була, а далі невідомо…”
“Як же невідомо? Ти ж одразу заявив, що це мої проблеми. Ось ми й вирішили краще втекти, а там буде видно.”
“Все одно несподівано. Я просто підвіз хто ж знав… А скільки Марійці?”
“Чотирнадцять. Не помітив, схожа на тебе? Я спершу не дуже звертала увагу, на кого вона, а тепер тебе побачила… Схожість видна.”
“Ну і що ти хочеш?” Леонід уже готувався сісти в авто.
“Та нічого, Льоню. Раніше не благала тебе й тепер нічого просити не буду. І не треба нам від тебе нічого. Це я так, щоб знав.”
“Ну тоді я поїхав.” Він швидко сів і вже заводив двигун, коли раптом Віра підійшла й стукнула у вікно.
Неохоче відчинив.
“Забула подякувати за те, що підвіз доньку. Щиро кажу. Оце так… за стільки років зустрітись. Може раз у житті трапляється… Все одно дякую, молодець, що до дому довіз. Виходить, і кривий батько може стати в пригоді хоч раз.” Відійшла й махнула рукою.
Леонідові відповісти було нічого. Він поїхав далі. І всю дорогу лаяв себе за те, що зрадів адже чутки ходили, що Віра дитину кинула. А він робив вигляд, що його це не стосується. Виправдовувався лише тим, що все вийшло несподівано.
Згадав своє життя. Начебто в достатку: дружина підприємець, два магазини тримає, він допомагає. А от власних діток поки нема. Виховує сина дружини від першого шлюбу, а щоб ще народжувати вона й не заїкається. Не до того їй. Леонід зідхнувТим часом Марійка, стоячи біля вікна, дивилася, як його машина зникає в куряві дороги, і їй раптом здалося, що тепер у неї зявився ще один тато, якого вона колись знайде.