Темна та глуха ніч минала, наближаючи неминучий момент прощання. Світало. Оксана всю ніч просиділа біля труни свого чоловіка, Дмитра, перебираючи спогади про їхнє спільне життя. Обоє вже впоралися зі старостію.
Дмитро мій прожив сімдесят шість років, міг би й більше, якби не хвороба, думала про себе Оксана, вона була на три роки молодшою.
Добрим чоловіком і батьком ти був, Дмитре, промовила вголос, коли світанок вже розчинив обриси його обличчя краще, ніж у світлі свічки. Вірним, а спокус перед тобою чимало було Ох, як швидко життя минає.
Цілу ніч спогади тривожили її душу, ніби гортала сторінки книги сторінка за сторінкою, повні сумних і радісних митей. Пятдесят три роки спільного життя це не мало.
Коли Дмитро зрозумів, що вже не підведеться, постійно казав дружині:
Оксанко, це Бог мене карає за мої гріхи, мабуть, не так жив, не так думав… але дружина заспокоювала.
Не гризи себе, Дмитре, добре життя прожив. Не пив, не грався, як інші, нас із дочкою любив. Сам не знаєш, що говориш, які в тебе гріхи? слухав він її слова та затихав.
Уже розвиднілось, на кухні метушилася дочка Марія, приїхала з міста сама. Чоловіка в неї не було давно розійшлася, а її донька, онука Оксани, нещодавно народила другу дитину, тому й не приїхала. Не попрощається онука з дідом. Та що вже тепер, зате в дитинстві всі канікули в них проводила.
Так вийшло, що Марія вилетіла з дому була і залишилася єдиною донькою. Двоє дітей померли один ледь прожив день, а другий тиждень. Як же Оксана тряслася над дочкою, як берегла. Та Бог подарував їй життя.
Ще до закінчення школи заявила Марія:
Дорогі мої, після школи я їду до міста, не хочу в селі жити. Розумію, що я у вас єдина й маю у старості допомагати, але в місті життя цікавіше.
Та що ж, я не проти, одразу погодився батько, а мати вже піднесла до очей кінчик хустки, якою була повязана голова.
Ой, доню, а як же ми тут без тебе? хотіла навіть прослезитися, та Дмитро сувро глянув на неї.
Що ти, мати, нехай донька дорогу собі пробиває, нехай у люди вибється. Доярок у селі і без неї вистачить.
Оксана в душі згоджувалася і розуміла, але страшно було відпускати дочку саму. Виїхала Марія, вступила до технікуму, вивчилася на товарознавця. Потім вийшла заміж і вже не повернулася під батьківський дах.
Оксана з Дмитром майже все життя прожили удвох, працювали в колгоспі, жили злагоджено, без сварки. А як постаріли, стали забирати онуку на літо. Та вона виросла і забула дорогу до них. У неї своє життя, хоч і сумували дід із бабою.
Брали онуку на сінокіс, любила вона потім плескатися у річці. Оксана навіть усміхнулася, згадавши, як онука верещала, коли дідо вносив її у воду та пускав вчив плавати, та й навчив же
Мамо, ти чого? несА потім у хату почали збиратися односельчани, і пішли довгі, важкі дні, коли Оксана, згадуючи кожне слово Дмитра, все чекала, що ось-ось увійде він у двері, посміхнеться і скаже: “Ну що, Оксанко, чи знову сама сумніш?”