Після 60 років шлюбу я зрозумів, що все моє життя було брехнею.
Коли моя дружина померла, я дізнався, що прожив цілісіньке життя з жінкою, яку насправді не знав.
Завжди думав, щасливо одружений із прекрасною жінкою, яка мене кохала. Але у 82 роки усвідомив усе було літак, а моя дружина залишилася для мене чужою.
Ми з Оленою прожили разом шістдесят років, поки раптовий серцевий напад не забрав її. Я був зламаний. Одружився з нею, коли мені був 22, а їй 20. Вона була моїм світом.
Завжди мріяв про дітей. Але коли у кінці 20-х вирішили завести дитину, лікарі сказали у Олени проблема, яку тоді не лікували. Ніяких штучних запліднень у тих роках.
Запропонував усиновити малюка. Та Олена відповіла, що не зможе полюбити чиюсь дитину. Я наполіг це був єдиний наш справжній конфлікт у шлюбі.
Зрештою, здався. Любив її більше всього, тож присвятив себе дружині, а всю турботу віддав племінникам. Смішно, але Олена не любила проводити час із родиною брата. Казала, це нагадує їй про те, чого не мала.
Тож навідувався сам. І саме мій уже немолодий «маленький» брат та його сини допомогли мені, коли Олена пішла.
Через півроку після її смерті ми з племінником почали розбирати речі. Збиралися віддати одяг бідним Олена б схвалила.
На дні шафи знайшли маленьку коробочку. У ній дрібнички з нашого спільного життя: засохла квітка з весільного букета, світлини з медового місяця, лист.
Племінник подав його мені: «Це, мабуть, якесь давнє любовне послання, дядьку Іване». Я нахмурився. Ніколи не писав Олені листів ми ж ніколи не розлучалися. Подивився на конверт він був адресований мені.
Лист був розпечатаний, замятий від численних перечитів. Розгорнув і побачив підпис: «Лариса». Лариса Бойко моя перша любов, з якою ми були разом у юності.
Я шаленів від неї, поки не побачив, як вона цілує мого найкращого друга. Тоді й почав зустрічатися з Оленою з розпачу. Але вийшло, що це стало найкращим, що траплялося в моєму житті. Принаймні, я так думав.
Спочатку хотів прочитати сам, але очі вже не ті. Племінник прочитав уголос: «Дорогий Іване, писала Лариса 55 років тому, знаю, цей лист стане для тебе ударом. Мала сказати раніше, але не вистачало сміливості.
Тепер я змушена розкрити таємницю, яку обіцяла нікому не розповідати: у нас була дитина, Іване. Наша дитина. Ми були такі молоді тоді Коли дізналася, що вагітна, боялася твоєї реакції.
Тому розповіла Степанові, сподівалася, він порадить, як тобі сказати. Але він раптом зізнався мені у коханні й поцілував. Ти увійшов і так розлютився, що не хотів слухати.
Думала, дам тобі час, але через три місяці ти вже одружився. Вирішила поважати твій вибір.
Повинна була виховувати сина сама, і це вдавалося. Та тепер я дізналася, що в мене рак. Івасику майже шість він найкрасивіший хлопчик. Ти б ним пишався.
Прошу: візьмеш його до себе? В мене немає родини, мати померла. Інакше він опиниться у дитбудинку.
Лікарі кажуть, мені залишилося півроку. Додаю номер подзвони, скажеш, що вирішив.
З любовю, Лариса».
Сльози котилися по моєму обличчю. Тремтів. Не міг повірити, що Олена приховала це від мене. У мене був син! Безпорадний хлопчик, який залишився сиротою.
Як вона могла не сказати? Лист прийшов саме тоді, коли ми обговорювали усиновлення. І я згадав, з якою ненавистю вона говорила про «чужих» дітей.
Я втратив шанс стати батьком. Мій син, мабуть, страждав у прийомних сімях, думаючи, що я від нього відмовився. А Лариса померла впевнена, що я зрадив її та дитину.
Олена вкрала у мене сина через свою ревнощі. А може, просто не хотіла дітей. Вона уникала навіть моїх племінників. Казала, що це нагадує їй про невдачу Але чи справді таке?
Олена, яку я любив, ніколи не існувала. Вона була моєю вигадкою. А мій син тепер десь там, йому вже за 60. Можливо, він вже дідусь, а я прА тепер сиджу на лавці біля хати своєї правнучки й дивлюсь, як маленький Іванко, названий на мою честь, бігає по двору і зрозуміло мені, що останні роки мого життя стали найщасливішими.