Після закінчення педагогічного університету Марічка повернулася до рідного міста, мріючи викладати у своїй колишній школі. Ще зі шкільних років усі знали, що вона стане вчителем наполеглива та цілеспрямована, вона завжди йшла до своєї мети.
“Наша Марійка наполеглива, вона досягне свого”, казали про неї однокласники та вчителі.
У школу увійшла впевнена в собі молода жінка. Зайшовши до кабінету директора, вона промовила:
“Добрий день, Ганно Михайлівно.”
“Добрий день, підняла голову директорка, уважно подивившись на неї крізь окуляри. Слухаю Ой, Марічка Романчук? Це ж ти?”
“Я, Ганно Михайлівно, обіцяла ж повернутися вчителювати у нашій школі. Ось і мої документи.”
“Рада тобі, Марічко Марія Михайлівна, вчителька історії. Молодець, здійснила свою мрію.”
Так Марічка почала викладати. У старшокласників спочатку були спроби випробувати її терпіння, але з часом вона здобула їхню повагу.
Незабаром вона зустріла Богдана, який працював інженером на місцевому заводі. Вони закохалися, і він запропонував:
“Давай одружимося, але дітей заведемо трохи пізніше треба стати на ноги.”
“Погоджуюсь, але не затягуймо. Яка ж родина без дитини?”
Так і вирішили. Але минуло два роки, а потім і третій, коли Марічці повідомили, що Богдан має роман на стороні. Вона йому повірила адже він завжди був у центрі уваги.
Був скандал. Богдан зізнався, але божився, що це більше не повториться.
“Пробач, Марічко. Більше ніколи. Я зрозумів, як тебе скривдив.”
Вона була розчарована, деякий час вони жили, як сусіди, але згодом він повернув її довіру. Вона нібито забула.
Через деякий час Марічка завагітніла.
“Богдане, у нас буде дитина. Я народжу її, навіть якщо ти проти.”
“Я не проти”, відповів він.
Народилася гарненька донечка Оленка. Зявилися нові клопоти, але Богдан став ще кращим чоловіком та батьком. Вони здавалися ідеальною парою.
Минали роки. Марічка створила в родині атмосферу любові, але все ще памятала зраду. Зі сторони ж вони виглядали щасливими.
“Дівчатка, сьогодні їдемо до цирку! Я купив квитки!” тішив Богдан.
“Папочку, я так хочу! Надіну улюблену сукню блакитну з бантом!” раділа Оленка.
“Яка ж ти в нас гарнюня!” сміявся батько, дивлячись, як донька крутиться перед дзеркалом.
Оленка росла слухняною, добре вчилася. Вчителі жартували:
“Мабуть, і вона стане педагогом.”
“Ні, вона технар з батьком у гаражі машини лагодить”, відповідала Марічка.
Шкільні роки пролетіли і ось Оленка вже студентка політеху.
“Як навчання, доню?” питав Богдан.
“Чудово, тату!”
Минуло двадцять років. Донька доросла, але вони з Богданом ніколи не говорили про другу дитину.
Оленка оголосила:
“Тату, мамо, після диплома ми з Ярославом одружуємось!”
Батьки знали хлопця вихований, з гарної родини.
“Ти маєш право, донечко”, погодився батько.
Але плани змінило здоровя Марічки.
“Тобі треба до лікаря!” наполягав Богдан.
Вона відкладала, поки її не забрала швидка.
Оленка з Ярославом відклали весілля. Батько та донька піклувалися про Марічку, але хвороба взяла своє.
Богдан корив себе за минулу слабкість.
Після похорону Оленка знайшла старого листа від матері. Він повністю змінив її життя.
Марічка зізналася, що Богдан не її справжній батько. Колись, дізнавшись про його зраду, вона відплатила йому тим самим зустрічалася з колегою-вчителем, який приїхав у командировку. Коли вона завагітніла, вирішила сказати, що дитина Богдана.
“Оленка має знати правду”, написала мати.
Дівчина сиділа з листом, не вірячи очам. Її світ розвалився.
Вона поговорила з Богданом.
“Тату, у мене важлива розмова.”
Він почув правду і замовк.
“Я любив твою матір. І люблю тебе, як свою доньку.”
“Я не знаю, як жити з цим”, прошепотіла вона.
“Я теж в шоці. Але памятай ти для мене рідна.”
Через сльози Оленка зрозуміла його любов справжня. Вона пробачила матір, але Богдан назавжди залишився її батьком.
Через рік вона вийшла за Ярослава. Тепер у них маленький син, якого обожнює і дідусь Богдан.
Історія навчила їх, що правда, навіть гірка, не руйнує справжні почуття. Любов витримує все.