Хто б міг подумати, що дві подружні з дитинства, Олена та Марія, можуть посваритися. Селяни шепотілися:
“Що такого сталось, що подруги так сварилися, що навіть не вітаються? А якщо побачать одна одну, минають мовчки, ніби й не знайомі. Адже живуть поряд!”
Обидві мовчали, тому селяни ще більше гадали, а жінки біля криниці видумували найдивніші версії. Лише одне знали напевно що Наталка, дочка Олени, та син Марії Іванко, зустрічалися. Вчилися разом у школі, а після випуску їхні шляхі розійшлися. Іван пішов до армії, а Наталка вступила до інституту у місті.
Змалку їх бачили разом і в школу, і зі школи, літом купалися в річці, а підлітками сиділи на березі.
“Наталкооо, виходь!” чула вона його голос під вікном і вилітала з хати, як стріла.
Вони були зовсім різними. Жвава, енергійна Наталка та спокійний, мовчазний Іванко, що завжди спершу подумає, а потім уже діє. Головувала, звісно, Наталка.
“Іванку, завтра в ліс по гриби!” той почухає потилицю й кивне.
“Іванку, завтра на річку!” і знову погоджувався, ніколи не заперечував.
Олена та Марія з дитинства гралися в ляльки, у хованку, бігали одна до одної, адже їхні хати стояли через паркан. Їхні батьки теж були сусідами, разом вчилися. Заміж вийшли майже одночасно, за друзів.
Першою розлучилася Олена, коли Наталці було три роки. Чоловік пив, був злим, підняв на неї руку. Вона не пробачила.
“Ох, Лено, який синень!” злякалася Марія, побачивши подругу. Навіть не питала, звідки той синяк і так знала.
“Вигнала свого гуляку, речі викинула. Де він тепер хто його знає.”
“Правильно зробила. А мій учора теж ‘гарно’ вчинив лежав на ліжку, а Іванко коло нього крутився. Той його відштовхнув так, що мало не вдарився головою. Я заступилася а він мені: ‘Наступного разу дістанешся, якщо свого сина не заспокоїш’. Свого сина! Ніби Іванко не його дитина!”
Поговорили, розійшлися. А через пів року по селу пішов слух:
“Марія вигнала свого чоловіка! Говорять, дійшов він до неї своїми підозрами, нібито Іванко не його син. А хто ж тоді? Він же як дві краплі на нього схожий! А Марія завжди була скромною дівчиною, ні з ким не крутилася.”
Так і було. Чоловік отруїв Маріїне життя підозрами, навіть ножа до горла приставляв. Вона злякалася та розійшлася. Залишилися дві подруги самі, з дітьми, але не сумували. Про чоловіків більше й не мріяли.
Після школи Іван вивчився на водія, Наталка вступила до інституту. Він чекав повістки до армії, вона поїхала до міста. Повістка прийшла в листопаді. Наталка приїхала провести Івана. Три дні не розлучалися. Потім вона часто приїздила, питала в Марії, як Іванкові в армії.
Але з часом Марія помітила: Наталка перестала приїжджати. Останній раз була після Нового року, а в березні взагалі зникла.
“Лено, чому Наталка не їздить?” питала вона подругу.
“Навчання, багато занять, конспекти пише.”
Аж ось у квітні Олена сама поїхала до міста. А коли повернулася, Марія відчула щось не так. Подруга стала замкненою, мало говорила, лише на роботу ходила. Не витримала, прийшла питати.
“Ну, кажи!” з порогу почала Марія.
Олена махнула рукою:
“Та що вже ховати Наталка моя заміж вийшла. Дитину чекає.”
Марія вискочила, як опечена.
“Як так?! А Іванко? Ох, Іванко, що тепер буде?”
Відразу написала синові листа, розповіла, але просила не засмучуватися. Іван, відслуживши, додому не повернувся поїхав на Північ, працював.
Дві подруги більше не спілкувалися. Іван лише раз приїжджав на кілька днів, допомагав матері, посидів на річці і знову поїхав. А Наталка зовсім не зявлялася.
“Наталка-то в Лени зарозумілася, міською стала, базікали жінки. Хоч би онука матері показала.”
Одного дня до Марії зайшла листоноша.
“Привіт, Марко. Олена просила тебе зайти. Захворіла вона.”
“Ми ж не розмовляємо.”
“Знаю. Але вона дуже хоче побачитися.”
Марія пішла. Увійшовши в хату, побачила Олена лежить, бліда, ліки поруч.
“Привіт. Що це з тобою?”
“Не знаю Усе разом, мабуть.”
Помовчали. Марія налила води.
“Маріє прости мене.”
“За що? За Наталку? Та не ти ж винувата.”
“Ні. Слухай”
Те, що сказала Олена, спочатку здалося неймовірним. Марія вскочила й побігла додому.
Вдома вона взяла телефон, який подарував Іван, і подзвонила.
“Іване, сину, приїжджай Мені погано,” прикинулася слабкою.
“Що з тобою, мамо?!” кричав у трубку син, але вона відключилася.
З того дня Марія щодня ходила до Олени. А потім приїхала Наталка з сином Івасиком. Доглядала за матірю, а Олена вже й видужала.
“Іване приїде у відповіді!” радісно сповістиІ ось одного дня, коли Іван стояв на березі річки, до нього тихо підійшла Наталка з Івасиком за руку, і всі троє пішли додому, де їх уже чекали з теплим обідом і щирими усмішками дві бабусі, які нарешті зрозуміли, що родинне щастя важніше за давні образи.