Ну нарешті.
Виходячи заміж, Олена навіть не підозрювала, що в її нового чоловіка Івана є шкідлива звичка. Зустрічались вони недовго, Іван швидко запропонував їй руку та серце, причому, коли робив пропозицію, був трохи під чаркою:
Лено, давай одружимось, вимовив він, і від нього несло горілкою.
Ваню, ти що, випив? І в такому вигляді мені пропонуєш? не надто обурилась Олена, бо заміж хотілося, майже всі подруги вже вийшли.
Та я ж З радощів. Ну що, яка твоя відповідь?
Гаразд, згодна, але за умови, що питимеш лише по святах.
А я про що? Ну звісно, по святах. От сьогодні, наприклад, у мене свято тобі пропозицію зробив!
Через молодість і наївність Олена не заглиблювалась у деталі, та й не знала, що батько Івана все життя пив. Можливо, ця звичка перейшла й на сина, тим більше, що батько інколи запрошував Івана «на чарочку чаю».
Марія, його мати, обурювалась:
Сам усі віки цю отруту ковтаєш, ще й сина зваблюєш! але чоловік лише сміявся у відповідь.
Мовчи, жінко, хай Іванка звикає він же мужик.
Після весілля молодята оселились у однокімнатній хрущовці Олени, яку дістала їй у спадок бабуся. Спочатку все було нормально. Іван працював, іноді приходив з роботи з перегаром, але завжди знаходив причину:
Вітько частку давав, син народився як не випити? пояснював він. Юрко весілля святкував, Микола дочку вступати провожав багато було приводів, і всі поважні.
Олена народила сина Дениска, але Іван як пив, так і продовжував. Додому не поспішав, до сина майже не підходив.
Чому до дитини не підходиш? Він же твій рідний!
Ти ж сама кажеш, щоб я на нього перегаром не дихав.
Та годі вже пити! Скільки можна про це говорити?
Минуло вісім років. Іван пив майже щодня. З одного місця звільнили, потім з іншого. Свекруха Олени хвилювалась бачила, що невістка у неї золота, і Олена теж до неї добре ставилась.
Олена стільки років бореться з його звичкою, а він не кидає. З кожним роком тільки гірше, ділилась вона зі старшою сестрою.
І не кажи, Марічко. Мені навіть Олену шкода така гарна дружина й мати.
Минуло ще два роки. Дениско вчився у третьому класі. Олена тягнула сім’ю майже сама. Іван не працював, хіба що свекруха давала гроші й купувала онукові речі. Він уже не схожий на того колишнього гарного хлопця опустився. Зубів немає, волосся посипалось. А головне ні до дружини, ні до сина в нього не було жодних почуттів.
Олено, розлучайся з цим Іванком і викидай його! Скільки можна терпіти? радили їй усі: і мати, і колеги, і сусіди.
А Олені було шкода свого марнотратного чоловіка. Вона завжди всіх жаліла і безпритульних котів, і собак, а вже чоловіка тим більше. Єдине, про що вона думала, це Дениско. Син постійно бачив неадекватного батька, не поважав його. І Олена зрозуміла час розлучатись.
Вона сказала про це свекрусі:
Марійко, моїх сил більше немає. Розлучаюсь із Іваном.
Оленко, а може, полечити його? Може, краще буде?
Скільки разів ви лікували свого чоловіка? І що? Через деякий час знов те саме. Не хочу, щоб Дениско пішов його шляхом. Нехай краще не бачить.
А куди він піде? Ну, до нас, звісно. Ой, що тут у мене буде
Та якщо чесно, Олена вирішилась на розлучення ще й тому, що закохалась у свого колегу Артема. Вона тримала це почуття глибоко в собі. Ніхто навіть не здогадувався. А Артем і тим більше.
Він прийшов у їхній офіс два місяці тому. Олена з першого погляду відчула, як зашуміло серце. Гарний, білявий, з ясними очима та щирою посмішкою, він одразу її захопив. І не тільки її. Одинокі колеги почали хвилюватись, коли дізнались, що Артем у розлученні та переїхав з іншого міста.
Хоча йому було 34, до жінок він ставився з повагою, навіть до тих, хто відверто натякав на стосунки. Він лише посміхався:
Сьогодні не можу, вибач, в мене плани.
Деякі колеги через його байдужість почали пліткувати, але Артем тримався гідно.
Олена подала на розлучення і сказала чоловікові:
Іване, ми розлучаємось. Забирай свої речі й іди.
Він німо подивився на неї, взяв сумки та пішов до батьків.
Тепер у мене буде інше життя, думала вона. Колись я знову навчусь вірити чоловікам.
І ось сталося. Одного разу після роботи Артем наздогнав її:
Олено, ти додому? Є трохи часу?
Є, а що?
Хочу запросити тебе в кафе. Поспілкуємось. У офісі всі очі на нас, а мені не хочеться.
Добре, відповіла вона, сідаючи до нього в авто.
В кафе було тихо. Артем підніс кухоль:
Я випадково дізнавсь, що ти розлучилась.
Так. Моє терпіння не безмежне,Артем посміхнувся, взяв її за руку і просто сказав: “Нехай тепер буде щастя”.