Чужа, але своя, рідна
Мамо Фаю, як справи? Ми з Антосиком проходили повз, з магазину йдемо, вирішили зайти, ще й тобі дещо принесли, обіймала Юля свою нерідну матір.
Вони так домовлились вважатимуть одна одну матірю й донькою. Фаїні вже під сімдесят, якщо точно шістдесят шість. Життя її не надто щасливим було: багато лиха й неприємностей випало на її долю. Та тринадцять років тому Бог подарував їй Юлю. Просто одного разу та постукала у двері. Фаїна відчинила на пороге стояла молода жінка, брудна й у синцях.
Заходь, доню, заходь, жінка озиралася. Не бійся, я тут сама живу, так уже вийшло. Що ж з тобою сталося? воркувала Фаїна, допомагаючи зняти потерте пальто.
На дворі стояла осінь, ще рання, але вже сира й пронизлива.
Як тебе звати? спитала вона. Я Фаїна Степанівна, можна просто тітою Фаєю.
Юля тихо відповіла дівчина й раптом зриджала.
Поплач, серденько, полегшає, приговорювала Фаїна, голодячи її по волоссю.
Вона достала аптечку, обробила подряпину на щоці, привела в порядок, напоїла гарячим чаєм. Їсти Юля поки відкинулася. Розпитувати не стала сама розповість, коли буде готова.
Трохи зігрівшись, Юля почала:
Дякую, тіто Фаю Я дуже замерзла. Не знаю, скільки йшла, але цілий день. Яка це село? Вже темно було нічого не розгледіла. Просто впала від втоми й постукала до вас.
Це Семенівка. А ти звідки?
Ми з чоловіком жили в райцентрі Два роки тому одружилися. Поки зустрічалися усе було добре, а як стали жити разом показав свій характер. Жорстокий, невгамовний, часто піднімав на мене руку. Я хотіла дитину, а він сказав: «Мені ніхто не потрібен». Але я завагітніла Коли сказала йому він ударив мене. Я пішла нікуди. Я з дитбудинку. Боялась, щоб не наздогнав. І ось дійшла сюди.
Ох, доню Ну нічого, більше не дам тебе в обиду. Залишайся в мене. Я сама живу важко зітхнула Фаїна.
Так Юля й залишилася, а потім народився син Антосик. Фаїна допомагала, вважала його онуком, а Юлю донькою. Одного разу та й запропонувала:
Тіто Фаю, можна я тебе мамою називатиму? Адже Антосик тебе бабусею кличе.
Звісно, доню. Я й так тебе дочкою зву. Ви вже мої рідні.
Так, мамо Фаю. Чужа, але своя, рідна.
Так і жили. Юля влаштувалася на пошту освіта в неї була (технолог), але де в селі таку роботу знайти? Антосик підростав, а Фаїна за ним доглядала.
Фаю, а твоя Юлька золото! казали сусідки в магазині. Ось тобі Бог і компенсував Рідна донька відвернулася, а тут така знахідка.
Дякую Господу, що послав мені Юлю, усміхалася Фаїна. Ми з нею як дві самотні метелики вночі. Знайшли одна одну.
У селі жив Максим сподобалась йому Юля своєю скромністю. І те, що з сином не проблема, дітей він любив. Поки що своїх не мав перша дружина, Тетяна, не захотіла народжувати, тепер «гуляє» у своєму селі. А Максим довго ні до кого серцем не лежав Поки не зустрів Юлю.
Запропонував їй руку й серце. Юля вагалася, але Фаїна порадила:
Виходь за Максима. Добрий чоловік, не пяниця. І Антосика любитиме.
Мамо Фаю, а ти знову сама?
Та що ти! Він же через два будинки живе. Ми й надалі разом.
Так Юля й вийшла заміж. Максим Антосика прийняв, а потім у них ще й донька народилася. Фаїна жила окремо, але вони їй допомагали і зять теж її поважав.
А колись усе було інакше
Фаїна вийшла заміж за Аркадія з сусіднього села. Народила доньку Віру. Свекруха її прийняла добре, а от Аркадій почав гуляти то пяний приходив, то зовсім не ночував. А потім дізналися з Тамаркою крутить, селянкою відомою.
Фаїна хотіла піти, але свекруха благала:
Потерпи, доню. Може, одумається
Не одумався. Пішла до матері з донькою. Жили бідно, мати хворіла, потім померла.
Віра виросла, вийшла заміж та не склалося. Розійшлися через три роки.
Тоді до Фаїни посватався Захар чоловік непоганий, не пив. Віра з чоловіком порадили матері вийти за нього. Та потім сама розлучилася й повернулася додому
Коли Фаїну після серцевого нападу положили в лікарню, Віра запропонувала:
Мам, не хвилюйся. Я подбаю про твого чоловіка.
І «подбала». Фаїна повернулася а в хаті вже все змінилося. Захар зустрів її буркотливо:
Чого так рано виписали? Мабуть, не дуже хвора була
Віра теж поводилася грубо. А одного разу Фаїна побачила, як її донька й чоловік цілувалися на ґанку.
Хочете живите разом. Але не в моїй хаті, сказала вона їм того ж вечора.
Куди ж ми підемо? ЦЗа кілька років Віра повернулася бідною й знедоленою, але Фаїна, хоч і з болем у серці, прихилила її адже кров не водиця, а життя вже подарувало їй нову родину, де кожен, хоч і не за кровю, але за любовю, став справді рідним.