**Любовь крізь роки**
У село приїхала нова сімя. Якраз добудували нову школу. Старий директор пішов на пенсію, а новим став Родіон Петрович із дружиною-вчителькою математики та донькою Соломією, якій було пятнадцять.
Соломія зовсім не була схожа на місцевих дівчат через це хлопці обертали на неї очі, а дівчата злилися. Приїжджа завжди була охайною, із туго заплетеною косою, черевики чисті. Навіть у дощ вона йде до школи, а потім біля калюжі вимиває бруд і лише тоді заходить у клас.
От Соломії більше нічим зайнятися, у воді вилазить! сміялися над нею селянки, у яких черевики були брудні. Але згодом й вони почали митися, бо побачили: хлопцям подобається опрятність.
У селі жив Микола високий, кремезний парубок, якому вже виповнилося шістнадцять. Навчання кинув після восьмого класу, працював у полі косив, стога ставив. Жінки дивувалися, як гарно у нього виходило складати сіно.
До дівчат Микола був слабкий ще з чотирнадцяти років почав залицятися, а вони не відмовляли, бо хлопець був гарний. А з шістнадцяти під стогами вже ко́хався.
Микола наш зовсім розгулявся, казали про нього селяни, а він лише посміхався.
Але все змінилося, коли він побачив Соломію. Вона йшла з матірю до крамниці така витончена, ніби не з села.
Що за диво таке? здивувався Микола й спитав у свого друга, рудого Юрка.
Це ж нові, батько її директор школи, а це сама Соломія та її мати, вчителька математики.
І тоді Микола пропав. Забув про всіх дівчат, ніби й не було ніколи в житті нікого крім неї. Він навіть заплющив очі, коли уперше її побачив у ній було щось незвичайне, і його буйна душа здригнулася.
Він розумів, що Соломія ще дитина, тож не підходив, лише спостерігав здалеку. Але в селі всі знали Микола закохався.
Минула осінь, настала зима. Річка вкрилася льодом, і хлопці вийшли ковзатися. У всіх були прості ковзани «снігурочки», які привязували до валянок. Місцеві дівчата не вміли кататися.
Але сталося диво. На лід вийшла Соломія у гарних ковзанах з черевиками. Як вона рухалася! Діти з берега дивилися, роззявивши рота, як вона виписувала візерунки.
Оце так Соломія дає! дивувалися старші хлопці.
Микола не бачив, коли вона вийшла на лід. Він повертався з роботи, коли почув:
Рятуйте!
Біля протитечі, де був джерельний витік, хтось тонув.
Соломія! кричали діти.
Микола кинувся туди, скинув на лід кожух, побачив її перелякані очі. Повзком підібрався ближче, зняв ремінь і кинув їй. Вона вчепилася, а він витягнув її на середину річки, потім взяв на руки і поніс додому.
У селі всі дізналися про вчинок Миколи. Ввечері до нього прийшла мати Соломії:
Дякую тобі, синку. Соломія просила, щоб ти до нас зайшов. Лежить із температурою.
Вони пішли разом. Соломія лежала в ліжку, посміхнулася й простягнула йому гарячу руку.
Дякую. Без тебе я б… по її щоках покотилася сльоза, а він стер її пальцем.
З того дня він став приходити до неї щовечора. Вони сиділи в її кімнатці й розмовляли. Вона говорила, а він слухав, зачарований її голосом.
Соломії виповнилося шістнадцять, і вони почали гуляти разом, тримаючись за руки. А одного разу Микола поцілував її.
Йому виповнилося вісімнадцять, і він пішов до армії. Розлука була важкою Соломія плакала, а він запевняв:
Час швидко мине, я повернуся. Ти лише дочекай.
Але доля жорстока. Миколу відправили на Кавказ, де його поранено він лишився без ноги. У шпиталі він нікому не писав, навіть Соломії.
Не можу повернутися інвалідом. Не хочу, щоб вона бачила мене на милицях, думав він. Хай будує своє життя без мене.
Виписавшись, він поїхав із товаришем по палаті у райцентр. Згодом влаштувався на роботу й одружився. Дружина, Віра, сама запропонувала йому руку.
Мико, давай одружимося. Я тобі допомагатиму, сказала вона.
Він погодився, хоча в серці жила лише Соломія. Інколи спогади накатували так, що він стискав зуби, щоб не зірватися й не поїхати до неї.
З Вірою вони жили у злагоді, народилася донька Олена.
Роками пізніше він рідко навідувався до села, де лишилася його мати. Бачив і Соломію тепер звичайну селянку. Вийшла заміж за місцевого Олега, народила трьох дітей. Краса залишилася, але постава вже не та.
Після кожного відвідування він запивав, лякав дружину, а потім заспокоювався.
Але час нещасливий. Віра захворіла й померла. Микола лишився сам.
Тату, поїдемо до нас у місто, пропонувала Олена.
Він погодився. Але одного разу за вечерею сказав:
Хочу в село.Микола повернувся до села, де його чекала Соломія, і вони провели останні дні разом, відчуваючи, як знову зігрівають один одного серця.