Ще один шанс на щастя
Марічка прокинулась у радісному настрої сьогодні її вісімнадцятий день народження, і вона знала, що батьки приготували подарунок. Який саме, не знала, але здогадувалася: дуже хотілося золотого каблучка з діамантом.
Донечко, прокидайся, з днем народження, рідненька! Дивись, що тобі купили, мати тримала маленьке каблучко, а батько стояв поруч із задоволеним виглядом.
Дякую, мамо-тату, вона схопилася з ліжка й одразу наділа каблучко на палець. Ой, яка краса! обійняла батьків по черзі й поцілувала. Дякую, але це ж дуже дорого…
Невже на вісімнадцятиріччя нашої коханої донечки ми не можемо зробити такого подарунка? Ти ж так про нього мріяла, промовив батько.
Вставай, донечко, це ще не все. Вирішили тобі сюрприз влаштувати поїдемо на море. Адже у нас відпустка, а в тебе канікули в інституті, додала мати.
Ой, та невже?! Ну й хитрі ж ви у мене, та й усе тримали в таємниці? А як із речами, треба ж зібрати…
Я вже зібрала. Подивись сама, що ще потрібно, мати вийшла з кімнати.
Марічка раділа. Єдине, що засмучувало, дощ за вікном. Але поки збиралися й вийшли з дому, він уже скінчився. Вкинувши речі в машину, сіли й поїхали. Виїхали за місто на завантажену трасу. Марічка уявляла, як буде засмагати й купатися, повернеться додому з чудовим загаром дівчата позаздритимуть, особливо подружка Олеся…
Марічка з трудом розплющила очі, спробувала підвестися й одразу ж закричала від болю. Все тіло немилосердно пекло.
Лежи, лежи, не вставай, через біль вона почула голос незнайомої жінки в білому халаті, яка поправляла подушку. Зараз покличу лікаря.
Перед нею вже стояв лікар у окулярах, похилий. Побачивши, що вона знову прокинулася, взяв її за руку:
На трасі сталася аварія… Вантажівка зіткнулася з вами, намагався він ніжно розповісти про трагедію.
Мамо… А де мама? Де тато? Хочу їх бачити, питала Марічка, а по щоках котилися сльози.
Марічко, тобі треба бути сильною… Твоїх батьків більше немає. А ти вижила дивом.
Ні, не вірю! Не хочу вірити! Мій тато завжди був обережним за кермом…
Але слова лікаря були страшною правдою вантажівку занесло на слизькій дорозі, і водій врізався в їхню машину. Марічка довго опам’ятовувалася, не хотілося вірити, що батьки пішли назавжди. Їй кололи знеболююче, але навіть у півзабутті думки про батьків не полишали її.
Час минав, вона все ще була в лікарні. Лікар нічим добрим не порадував, чесно сказав, що вона перенесла дві тяжкі операції й дітей мати не зможе. Ніколи. Це був ще один удар. Але вона вже почала трохи підніматися.
Родичів у Марічки не було. Єдина бабуся, батькова мати, жила далеко, у селі під Житомиром, але сильно хворіла. Навідувала лише подруга Олеся, раз із нею завітав Тарас, з яким вона кілька разів гуляла в парку. Вона сподівалася, що їхні стосунки розвиватимуться, але більше він не з’являвся.
Після виписки Олеся намагалася розважити подругу. Одного разу прийшла з Артемом, який їй дуже подобався. Але він вважав їх просто друзями. Артем із цікавістю дивився на Марічку її тиха натура його з першого погляду вразила. А коли дізнався, що її батьки загинули, захотів підтримати.
Незабаром вони вже гуляли втрьох, а одного разу він прийшов до неї сам, без Олесі. Марічка не виходила у нього з голови. Він хотів бути поруч завжди. А Марічка, зустрічаючись із Артемом, ожила. Та хвилювалася, щоб Олеся не образилася. Вирішила пояснити:
Олесю, ти на мене сердишся через Артема? Прости, будь ласка…
Олеся, ледве стримуючи злість, відповіла:
А якщо й сержусь ти його кинеш? вона й сама тямила, що він закохався в Марічку, і вже не зможе його відбити.
Марічка не зрозуміла її сарказму й, усміхнувшись, сказала:
Ну що ти, Олесю, як його можна кинути? Скажи, що не ображаєшся.
Олеся кивнула, натягуючи посмішку, а сама думала:
«Знала б, що ця каліка Марічка сподобається Артемові ні за що б їх не знайомила».
Артем не помічав її шрамів, навпаки сипав компліментами, а Марічка розквітла від кохання. Одного разу він приніс великий букет троянд і зізнався у почуттях. Марічка знервувалася адже серйозні стосунки означають близькість, весілля, дітей… А вона ніколи не зможе стати матір’ю. У розпачі вона вирішила розповісти про це Олесі.
Не знаю, що робити… Артем зізнався в коханні, а я… я нікому не говорила, що не зможу мати дітей. Що тепер буде? Напевно, він від мене відмовиться… Хіба ж буває сім’я без дітей? Та все одно треба йому розказати…
Звісно, треба, підтримала подруга, Так і зроби, сказала Олеся, а сама подумала: «От і чудово, тепер він тобі більше не потрібен».