Сон про чужих
Степан на час маминої хвороби перебрався до неї у квартиру. Вони із дружиною жили на околиці міста у своєму двоповерховому будинку. Виростили доньку й сина, тим уже по пятдесят шість років, і вже мали двох онуків.
На життя Степан не скаржився батьки добрі, він у них єдиний син, любили та доглядали. Із дружиною Ольгою пощастило спокійна, любляча. Син одружився й мешкав із дружиною та донечкою в їхньому домі. Місця вистачало всім.
Олю, збудуємо великий дім, казав він дружині, коли вирішили будувати. Хоча б Іванко з нами лишився, якщо й одружується. Донька, мабуть, з гнізда вилетить, дівчата ж такі
Звели двоповерховий будиночок із підвалом. В саду росло все від картоплі до яблунь. Ольга була вправною господинею, любила колупатись у землі, а вона родюча виростало все, що посадить. Особливо полюбляла квіти, тому влітку двір пахів медом і мятою.
Так і сталося. Донька закінчила коледж, вийшла заміж і поїхала з чоловіком у його рідні краї. Син лишився з батьками.
Харитина мати Степана захворіла. Після смерті чоловіка не могла прийти до тями, день у день слабшала, аж поки не настав той ранок, коли вона сказала синові:
Стефане, доведеться тобі тут зі мною пожити. Чую не залежу я довго, батько твій там мене чекає. Не можу встати, от до чого дожила Її бліді руки тремтіли.
Мамо, не журся, я ж тебе одну не покину, пообіцяв син і, кинувши всі справи, перебрався до неї.
Харитині було вісімдесят сім, і, відчуваючи кінець, вона покликала Степана. Він сів на стілець біля її ліжка. Був вірним сином давав ліки, годував з ложки, хоча допомоги від цього було мало.
Стефане, чую, скоро проведеш мене останньою дорогою, прошепотіла Харитина, перериваючись. Сину, мушу відкрити таємницю, яку ми з батьком пронесли крізь життя. Домовились той, хто покине світ останнім, розповість.
Вона втомлено витерла піт з чола, замовкла, важко дихаючи. Потім продовжила:
Для тебе це буде несподіванкою, але не гнівайся Ти, Стефане, нам не рідний.
Побачивши його подив, додала:
Ти наш син, рідніший за рідного. Завжди любили тебе, робили все для тебя. Виростили, навчили, допомогли оженитись. Ти наш скарб. Але
У кімнаті зависло важке мовчання. Степан не міг прийти до тями, а Харитина збирала сили.
Як же так? спитав він, але вона жестом просила зачекати.
Ми взяли тебе на виховання із села, звідки батько був родом. Одружились, а дітей не було лікарі розводили руками. В сусідів було четверо дітей, ти найменший, худий та хворобливий. Жили вони злиденно Твій батько умовив їх віддати тебе нам.
Харитина з чоловіком навіть здивувались, коли сусіди з радістю погодились:
Забирайте, зайвий рот, та ще й хвороба на ньому. Все одно не виживе
Вони забрали хлопчика так і став він їхнім сином. Тоді документи міняли легко: домовились із головою сільради і справа з кінцем. Потім переїхали у місто, де ніхто не знав правди.
Твої рідні, мабуть, ще живі. Може, знайдеш їх Вибач нас, Стефане.
Сльози котились по її зморшкуватих щоках. Він витер їх.
Не плач, мамо. Ти моя єдина рВін обійняв її, відчуваючи, як світ навколо розпливається, наче сон, що ось-ось зникне без сліду.