Зустріч із родичами
Степан на час хвороби матері перебрався до неї в квартиру. Живуть вони з дружиною на околиці міста у своєму двоповерховому будинку. Виростили доньку й сина, їм уже по пятдесят шість, вже є двоє онуків.
На своє життя Степан не скаржиться і батьки добрі, син вони єдиний, любили й пестили. Із дружиною Христиною пощастило спокійна та любляча. Син одружився і живе з дружиною та донькою в їхньому домі. Місця вистачає всім.
Христю, дім збудуємо великий, сподіваюся, Мишко з нами житиме, хоч і одружиться, казав він дружині, коли збиралися будувати. А донька, мабуть, вилетить із рідного гнізда, дівчата ж такі.
Звели вони двоповерховий будинок з підвалом. У саду росло все, що треба. Христина була господаркою вмілою, любила копатися в землі, а вона родюча усе схоплювалося. Квіти обожнювала, тому влітку двір був немов у квітковому морі.
Так і сталося. Донька закінчила коледж, побралася й поїхала з чоловіком у його рідні краї. А син лишився з батьками.
Килина мати Степана захворіла. Після смерті чоловіка не могла очуняти, день у день слабшала, аж поки одного разу не промовила синові:
Степанку, доведеться тобі зі мною тут пожити. Відчуваю не залежуся я довго, не затримаюсь у цьому світі, батько твій уже чекає. Піднятися не можу, от до чого дожила, і сльози покотилися з очей.
Мамо, не плач, звісно, не покину тебе саму в квартирі, сам бачу навіть чашку з чаєм тримати не можеш, пообіцяв син і, кинувши всі справи, перебрався до неї.
Килині було вісімдесят сім, і, відчуваючи кінець, вона покликала Степана. Він сів біля її ліжка. Степан був сином прикладним хотів провести матір гідно. Вчасно давав ліки, хоч і не дуже допомагали, кликав лікаря, годував з ложки.
Степанку, ледве дихаючи, почала Килина, скоро проведеш мене в останню путь. Синку, хочу відкрити тобі родинну таємницю, яку ми з батьком хранили все життя. Умовилися хто останнім із нас піде, той і розкаже.
Втомлено витерла піт з чола, замовкла, важко дихала. Потім знову заговорила:
Для тебе це буде несподіванкою, але не сердься. Не маю права забирати цю таємницю з собою. Ех, синку, як тобі сказати ти, Степанку, нам не рідний.
Побачивши здивований погляд сина, вона продовжила:
Звісно, ти наш син, ще рідніший за рідного. Завжди любили тебе, ти це знаєш. Виростили, навчили, домСтепан мовчки слухав, а в душі відчув, як щось важке відпустило його адже любов, яку дарували йому батьки, була справжньою, і це було головне.