Єдиний правильний вибір
Ганна Семенівна була жінкою суворою та непохитною. Життя не дарувало їй поблажок через важкі випробування та втрату близьких пройшла вона свій шлях. Тепер, у свої сорок девять, вона доглядала за кинутими тваринами.
Про смерть матері їй повідомили на роботі. Зателефонувала сусідка, яку Ганна сама просила навідувати стару.
Ганнусю, твоєї мами більше немає Лягла після обіду відпочити і не прокинулась. Я вже викликала швидку, промовила сусідка, голос її тремтів.
Лиха біда початок
Поховавши матір, Ганна довго не могла звикнути, що її більше нема. Кожен вечір рука мимоволі тягнулась до телефону, щоб подзвонити. Завжди вони спілкувались, ділились новинами, а у вихідні Ганна їхала до неї трамваєм всього чотири зупинки. У матері була двокімнатна квартира; батько пішов із родини, коли Ганні було вісім.
Згодом біль притупився. Квартиру вона оформила на себе. Була в них із чоловіком дача мати любила там проводити літо, копатися на городі. Тому коли вони з чоловіком та сином приїжджали туди, Ганна відпочивала, а бабуся доглядала за городом.
Після смерті матері минуло два роки, коли на Ганну впало нове лихо. Одного вечора їй подзвонили з невідомого номера:
Ви Ганна Семенівна? Вам треба приїхати на впізнання голос був холодний, безжальний. Сталася аварія, у машині знайшли документи вашого чоловіка.
Як вона пережила смерть сина та чоловіка навіть собі пояснити не могла. Світ став сірим. Вона забула, що таке посмішка. Думою завжди була з ними, ніби вони просто десь далеко і скоро повернуться. Так і жила перший час.
Господи, допоможи мені пережити це Як жити далі, коли всіх рідних втрачено? молилась вона в церкві, вдивляючись у образи на іконостасі. Життя моє стало чорним, ніщо не радує
Час минав, і одного разу, прокинувшись серед ночі, вона усвідомила: треба збудувати притулок для безпритульних тварин.
Дивлюся на них на вулиці, підгодовую інколи, але цього замало. А от створити для них справжній дім так. Вони кинуті, вони потребують тепла, а усіх бродячих не нагодуєш. Мій чоловік і син були б раді вони так любили тварин.
Щоб збудувати притулок, вона продала мамину квартиру. Шукала спонсорів, обїздила сотні інстанцій, щоб отримати дозвіл на будівництво за містом. Ганна була жінкою з твердим характером вміла добиватись свого. А в цій справі знайшла порятунок від самотності. Клопоти захлинули її, трохи загоїли рани. Вона повністю віддалась ідеї допомагати тим, хто не мав голосу.
Ганна Семенівна стала директоркою притулку, знайшлись і однодумці. Собак і котів у вольєрах вже було чимало. Їх годували, лікували, доглядали. Олена молода жінка, яка обожнювала тварин із задоволенням працювала тут.
Дивна гостя біля вольєрів
Одного ранку Олена щойно відчинила ворота, коли побачила, як до притулку наближається сива стара жінка з паличкою і потертою сумкою. Років їй було за сімдесят, може, й більше. Кожен крок був повільним, наче вона важила кожне слово, кожне рішення.
Собаки галасували, побачивши незнайомку.
Добридень, доню, промовила Клавдія Іванівна. Чи можна подивитись на собачок?
Проходьте, будь ласка.
Бабуся підійшла до вольєрів, уважно розглядаючи кожного пса. Найжвавіші стрибали, спираючись лапами на сітку, намагаючись привернути увагу. Мабуть, сподівались раптом візьмуть
Олена спостерігала за нею, потім підійшла.
Вам допомогти? Може, шукаєте собі собаку? У нас є й коти, усміхнулась вона.
Клавдія, Клавдія Іванівна, відповіла жінка, продовжуючи обходити вольєри, пошепки щось говорила до тварин.
Минуло півгодини, коли раптом вона зупинилась біля одного вольєра. Там, у кутку, сидів сумний песик. Він не гавкав, не підбігав до сітки просто дивився перед собою. Звичайний, непородистий, чорний із білою плямою на правому вусі.
Це Чорниш, зітхнула Олена.
Чому він такий? запитала Клавдія Іванівна.
Він недавно у нас. Його збила машина виглядає здоровим, але дуже наляканий. З вольєру не виходить, боїться людей.
І що, так і сидітиме? А гуляти?
Він відмовляється виходити.
А можна я його заберу? несподівано запитала бабуся.
Олена уважно подивилась на жінку крихітну, здавалося, немічну. А Чорниш потребував особливого догляду.
Давайте ми подумаємо. Завтра зможете прийти?
Прийду, пообіцяла Клавдія Іванівна і повільно пішла.
Як і обіцяла, наступного ранку вона знову була тут. Олена вже чекала на неї.
Доброго ранку, Клавдіє Іванівно. Ми поговорили з директоркою, Ганною Семенівною, і вирішили не віддавати вам Чорниша. Вам буде важко за ним доглядати.
Розумію, тихо відповіла бабу