**Щоденник**
Сьогодні я згадала, як усе починалося.
Коли закінчила девятий клас, моє тіло набуло форм, і тепер хлопці, навіть чоловіки, оберталися на мою струнку постать. Батьків у селі поважали: мати Ганна керувала поштою, тато Іван був механіком. Будинок у нас великий спершу думали, що дітей буде багато, але народилася лише я, Соломія.
«Соломіє, покликала мати, йди розвіш білизну, тільки що випрала».
«Зараз, мамо»
На дворі стояв спекотний літній день. Я вийшла в легкій сукні, несучи таз із білизною.
Село знало мене як гарну та запальну дівчину з буйним характером. До шістнадцяти розквітла, а тепер і сама вже оглядала чоловіків із цікавістю.
«Оце так Іванова донька, шепотіли жінки. Не одному хлопцю голови позакручує».
Підійшовши до мотузки, я почала розвішувати білизну, коли помітила Степана, що сидів під яблунею і курив, не відводячи від мене очей. Він був другом тата, прийшов допомогти класти плитку у дворі.
Я кинула йому погляд крізь плече він аж поперхнувся димом. Потім навмисно вигнулася, немов лань, і вішала велике рушник.
«Ну й чарівниця, подумав, мабуть, Степан. Ніби мене вабить».
Я ж не поспішала закінчувати виставу. Закінчивши з білизною, сіла поруч із ним. Він аж почервонів.
«Що, дядьку Степане, спека?» підсміхнулася я, наближаючись ще ближче.
«Ти ж знаєш, Соломійко, липень на дворі», витер піт з чола.
«Бачу, засмагла непогано», дражнилася я.
«Це я від природи смаглявий», відповів він скромно, але з гордістю.
Потім підвів очі й уперто дивився на мене, схрестивши руки. Ніби дав зрозуміти: «Годі жартів, дівчинко». Але я ж не така!
На вечерю він не залишився, відмовившись під приводом справ. А я пішла додому думати про нього.
Він мені подобався давно. А тепер я вступала до коледжу в райцентр відїжджатиму на навчання, повертаючись лише на вихідні.
Степану було тридцять чотири, а він так і не одружився. Сильний, статний, з карими очима багато дівчат у селі зітхали по ньому, але він не міг знайти ту єдину.
Час минав. Він кохав мене, але знав я ще занадто молода. Тому почав зустрічатися з Вірою, яка мріяла про шлюб. Вона вже уявляла, як народить йому дітей і дасть їм імена.
Але одного разу я повернулася після коледжу гарна, доросла.
«Привіт, дядьку Степане», промовила я ніжно.
«Привіт, Соломіє Ти ж яка красуня!»
Він зніяковів.
«Батько вдома?»
«Мені вже вісімнадцять», відповіла я прямо, дивлячись йому в очі.
З того дня нас закрутило. Зустрічалися потай, але в селі ніщо не сховається. Віра розповідала всім, що я відбила в нього чоловіка.
Коли чутки дійшли до батьків, тато спершу обурився, а потім подумав: «Степан добрий чоловік. Якщо кохають що вдієш?»
Ми одружилися. Весілля було гучним. Жили в його хаті, я прибрала холостяцький безлад.
Але незабаром у селі зявився командирований Андрій, молодий спеціаліст із райцентру. Він обіцяв мені мрії: подорожі, нове життя. Я піддалася й втекла з ним.
Степан спився. Віра раділа, але й він її не хотів.
Життя з Андрієм виявилося брехнею. Він жив у гуртожитку, обіцявки були пустими.
Я повернулася до Степана під дощем.
«Прости мене», прошепотіла я.
Він мовчав. Дні минали в холодній тиші.
Коли я вже збирала речі, він зупинив мене:
«Не йди. Без тебе мені темно».
Стіна між нами розсипалася, ніби пісок.
Тепер ми знову разом. А незабаром станемо батьками.
Таке було моє життя. Таке було моє щастя.