Щоденник Аліни Михайлівни
Сьогодні знову відчула щось тепле у душі. Вже не перший раз помічаю, як мій чоловік Дмитро тримається за лівий бік, де серце. Намагається непомітно, погладить і відпускає, озираючись, чи не бачу я. А я вже кілька разів питала:
Що, знову болить, Дмитре? Треба до лікаря сходити.
Пройде, буває, зараз полегшає, завжди однакова відповідь.
Девять років ми з Дмитром живемо в селі, куди приїхали після інституту. Він закінчив аграрний, я педагогічний. Але я так і не пішла працювати, бо Дмитро любив господарство: дві корови, вівці, порося, кури та качки. За всіма треба доглядати. Тому я була вдома, на ногах цілий день. Дмитро працював агрономом.
Мене з тринадцяти років виховувала бабуся батьки загинули в пожежі, а я того вечора ночувала у неї. Дмитро родом із цього села. Але через три роки після весілля помер його батько серце зупинилося. А ще за два роки пішла й мати.
Так ми й залишилися самі. Все було добре, але дітей не було. Обидва чекали, сподівалися. Я навіть плакала вночі, молилася, щоб Бог подарував нам дитину. Та поки що марно.
Вранці Дмитро поснідав і збирався на роботу, але знову схопився за серце. Я не встигла підбігти, як він упав. Серце зупинилося. Швидка приїхала, але вже запізно.
Після похорону довго плакала, сиділа сама в хаті.
У тридцять років залишилася одна Чому так несправедливо? Любила чоловіка, а Бог забрав його. Усіх забрав. За що?
Вранці заходила в хлів, доїла корову й плакала.
Навіщо мені це господарство? Роблю все через силу, бо шкода худобу. Треба годувати, доїти ридала, думаючи, що ніхто не чує.
Але чула Олена Петрівна, сусідка, завуч у школі. Одного разу зайшла.
Аліно, чую, як ти плачеш. Розумію. Продавай худобу, навіщо тобі самій? Знаю, що в сусідньому селі звільнилася вчителька початкових класів. Може, влаштуєшся? У нас усі місця зайняті, а там початкова школа. Старші діти вже до нас їздять. Всього пять кілометрів. Хоча серед людей будеш, відволічешся. Погодься, ти ж педагог.
Дякую, Олено, дякую. І справді погодилася я.
За літо я продала худобу, а до вересня вже була в сусідньому селі. Зявилася там гарненька Аліна Михайлівна. Мене поселили у великій хаті. Прибрала, вимила вікна, все вичистила.
Ось і почалося моє нове життя, говорила я сама до себе. Тільки паркан завалився, хвіртка не закривається. Треба якось полагодити.
Мені виділили дошок, але ставити треба самій.
Наталю, звернулася до сусідки, вона якраз вішала білизну, може, підкажеш, до кого звернутися, щоб паркан поставили? Матеріал є.
Наталя витерла руки об фартух, підійшла.
У нас є тесляр, золоті руки, але пиячить. Без пляшки нічого не робить. Віра його винувата, дружина. Як одружилися, так і пють обидва. У них дві доньки, чотирьох і двох років, але півроку тому їх забрали під опіку. Ти сама не ходи, я скажу Миколі.
Дякую, Наталю.
Наступного дня сусідка прийшла:
Бачила сьогодні Віру біля магазину. Завтра зранку прийдуть. Тільки купи пару пляшок вина просто так вони нічого не роблять.
І справді, зранку прийшли Микола з Вірою, обидва з перегаром. Микола кинув інструменти в подвірї й озирнувся. Я вийшла.
Здоровенькі, господарко, голосно промовила Віра. Чоловік кивнув.
Мятий, кудлатий, неголений був Микола, але очі ясні, чисті. На мить я завмерла так нагадували вони погляд мого покійного чоловіка.
Ось дошки, показала я рукою.
Гей, господарко, самі бачимо, Віра сіла на сходах. Є щось випити? Неси сюди. Зранку пекло. Миколо, іди сюди, командувала вона.
Вона сприт