Бізнес-клас. Довгий переліт із Києва до Львова. Я завчасно купила квиток, обравши місце біля вікна хотілося спокійно долетіти, трішки попрацювати та відпочити. Все йшло звичайно: пасажири займали місця, валізи ховалися у багажні відсіки, стюардеси розносили воду.
Я вже влаштувалася, коли до салону увійшов чоловік у дорогому костюмі. У руці він тримав шкіряний портфель і з виглядом непорушної впевненості підійшов до свого місця поруч із моїм. Окинув поглядом крісло, потім перевів очі на мене, різко скривився і голосно, щоб чули всі навколо, проговорив:
Що за безглуздя? Я заплатив за бізнес-клас, а відчуваю себе, ніби в київському метро о шостій вечора!
Він демонстративно заплющив очі і кинув на мене зневажливий погляд.
Я лечу на важливу конференцію, мені треба підготуватися, а тепер навіть нормально сісти не зможу, пробурчав він, важко опускаючись у крісло.
Я зрозуміла, на що він натякає. Точніше на кого.
Навіщо взагалі таким, як вона, тут місця продають? буркнув він уже півголосу, але достатньо голосно, щоб я почула.
Він сів і одразу ж почав штовхати мене ліктем, ніби навмисно показуючи своє обурення. Мені було не лише боляче, але й неймовірно прикро. Я відвернулася до вікна, стискаючи зуби, щоб не заплакати. Ніколи не думала, що доросла, респектабельна на вигляд людина може бути такою жорстокою.
Протягом усього польоту він ніби спеціально ворушився, шарпав папери, сопів, але більше нічого не казав. Я терпіла. Я звикла до осудливих поглядів. Але не до такої відвертої злоби.
Але перед самим приземленням сталося дещо несподіване, і чоловік глибоко пошкодував про свою поведінку
Коли літак приземлився і ми почали виходити, до мене підійшов мій помічник із економ-класу. Він ввічливо похитав головою і промовив:
Пані Бойко, вам буде зручно, якщо після реєстрації в готелі ми відразу поїдемо на майданчик конференції? Я все вже підготував.
Чоловік, що сидів поруч, завмер. Я відчула його погляд. Помічник пішов, а колишній сусід раптом заговорив зовсім іншим тоном:
Вибачте ви теж летите на конференцію? Я чув, там буде виступати дуже шанована вчена Її теж звуть Бойко.
Так, відповіла я спокійно, беручи сумку, це я.
Він збентежився, зблід, почав щось незвязко бурмотіти про те, як давно цікавиться моїми дослідженнями, як чув про мої лекції з когнітивних технологій.
Я лише ввічливо посміхнулася і вийшла першою. Він залишився сидіти, ніби з нього випустили усю залишкову гордість.
Сподіваюся, після цього незнайомець перестане судити людей за зовнішнім виглядом.