Бізнес-клас. Довгий переліт. Я придбала квиток заздалегідь, обрала місце біля вікна хотілося провести цей шлях у спокої, трішки попрацювати та відпочити. Все йшло як завжди: пасажири заповнювали салон, валізи ховалися на полиці, бортпровідники пропонували воду.
Я вже влаштувалася на своєму місці, коли до салону увійшов чоловік у дорогому костюмі. У руці він тримав шкіряний портфель і з виглядом повної впевненості підійшов до свого сидіння поруч із моїм. Оглянув крісло, потім перевів погляд на мене, різко скривився і голосно, щоб чули всі навколо, промовив:
Що це за маразм? Я заплатив за бізнес-клас, а відчуваю себе, ніби в київському метро о шостій вечора!
Він демонстративно заплющив очі та кинув у мій бік зневажливий погляд.
Я лечу на важливу конференцію, мені треба підготуватися, а тепер навіть нормально сісти не зможу, буркнув він, важко опускаючись у крісло.
Я зрозуміла, на що він натякає. А точніше на кого.
Навіщо взагалі таким, як вона, тут місця продають? проворчав він уже під ніс, але досить голосно, щоб я почула.
Він сів і одразу почав штовхати мене ліктем, ніби підкреслюючи свою обуреність. Мені було не лише боляче, а й неймовірно прикро. Я відвернулася до вікна, стискаючи сльози. Ніколи не думала, що доросла, респектабельна на вигляд людина може бути такою жорстокою.
Увесь політ він навмисне ворушився, шурхав паперами, сопів, але більше нічого не казав. Я терпіла. Я звикла до косих поглядів. Але не до такої відвертої злоби.
Та перед самим приземленням сталося дещо несподіване, і цей чоловік глибоко пожалкував про свою поведінку.
Коли літак приземлився і ми почали виходити, до мене підійшов мій помічник з економ-класу. Вни ввічливо кивнув і сказав:
Пані Коваленко, вам буде зручно, якщо після реєстрації в готелі ми відразу поїдемо на майданчик конференції? Я все вже підготував.
Чоловік, що сидів поруч, завмер. Я відчула його погляд. Помічник пішов, а той раптом заговорив зовсім іншим тоном:
Вибачте ви теж летите на конференцію? Я чув, там виступатиме дуже шанований вчений Її теж звуть Коваленко.
Так, спокійно відповіла я, беручи сумку, це я.
Він збентежився, зблід, почав щось незвязко бурчати про те, як давно цікавиться моєю роботою, як чув про мої дослідження з когнітивних технологій.
Я лише ввічливо посміхнулася і вийшла першою. Він залишився сидіти, ніби з нього випустили повітря.
Сподіваюся, після цього незнайомець перестане судити людей за зовнішнім виглядом.