**ВДОВЕЦ**
Микола закохався в Оксану ще зі школи. Маленька, тендітна, з рясною росистою веснянкою на носі. Саме такою він уперше її побачив і ще тоді, у шостому класі, втратив голову.
Оксана була молодшою за нього на три роки. Вчилася відмінно, була скромною та соромязливою. А Микола з кожним роком привязувався до неї все сильніше. Визирав на неї на перервах, коли вона з подружками скакала через мотузку у шкільному дворі. Легка, як яскравий метелик.
Коли він повернувся з армії, того ж дня прийшов до Оксани з букетом квітів просити її руки.
Батько Оксани був суворим, серйозним чоловіком. Довго розмовляв із Миколою в окремій кімнаті, а потім, з усмішкою, простягнув йому руку дочки.
Весілля було гаряче. Зїхалися навіть найдальші родичі. Молодих вітали три дні. Очі в Оксани сяяли від щастя, а Микола пишався. Він був певний, що йому дісталася найкраща дівчина у селі.
Через два роки, за допомогою батьків, Микола збудував хату. Оксана ледве стримувала радість за три місяці до народження первістка вони переїхали до власного дому.
Народилася дівчинка, назвали її Марічкою, на честь бабусі Оксани. Дівчинка була міцненька та здорова, але для Оксани пологи стали справжнім випробуванням.
Цілий рік після народження доньки Оксана ходила бліда, наче безсила. Микола возив її по лікарях, а ті лише розводили руками: мовляв, треба час, аби організм одужав.
Коли Марічці виповнилося півтора роки, Оксана дізналася, що знову вагітна. Лікарі радили перервати мов, сили вже не ті, може не виносити. А якщо й виносить, то може не породити.
Микола разом із лікарями умовляв Оксану, але вона була непохитна.
Я свою дитину не вбю! Вона не винна, що захотіла народитися. Що буде, те й буде, казала Оксана. На все Божа воля!
Останній місяць вагітності Оксана пролежала в лікарні. А вдома сумувала маленька донька, а коханий чоловік не знавав спокою. Серцем відчував лихо неминуче.
І серце його не обманювало. Оксана не пережила пологів у неї просто зупинилося серце. Але на світ встигли зявитися дві чудові дівчинки-близнята.
Микола був невтішний у своєму горі. На похоронах, стоячи біля могили, він дивився на чорний вал землі порожнім, бездумним поглядом. Перед очима промайнуло все життя з Оксаною щасливі дні, її усмішка. А в вухах, немов дзвін, лунав її сміх. Коли труну опускали в яму, Микола впав на коліна й заревів, ніже поранена звірина.
Як? Як я без тебе тепер? Що мені робити? Навіщо мені далі жити? Сльози котилися по щоках, а в душі була порожнеча. На місці серця чорна прірва.
Після похорон він запійнув. Сильно, непробудно, по-чорному. Пив, аби не згадувати її, аби не чути в голові її голос.
Батьки Оксани забрали дівчаток до себе. Вважали, що Микола навряд чи оговтається від горя й зможе бути їм добрим батьком.
На сороковий після смерті Оксани Микола, знову напившись, заснув у сінях. І сниться йому сон. Увіходить у хату Оксана у білій сукні, розпущені коси лежать на плечах, а в них, немов у русявих барашках, грають промені сонця. Підійшла до нього, погладила по голові й промовила так ніжно, як колись:
Миколо, любий, ну що ти робиш? І не соромно тобі? Прижмурила свої зелені очі й погрожує пальчиком. Донечки вже й забувають, як батько виглядає, суму