Весела й жартівлива Оксана не могла і дня прожити без жартів. У школі постійно кепкувала, сміялася, хлопці її за це поважали, а в університеті вона грала у команді КВК. І хлопців собі обирала лише з почуттям гумору.
“Оксанко, що це ти так часто міняєш парубків?” запитала якось подруга з університету. “Одного побачиш, з другим погуляєш, а я дивлюся вже з третім спілкуєшся.”
“Таню, ну ти ж знаєш, для мене один із головних критеріїв це гумор. Сама не можу без нього. Ну не моя ж вина, що мені такі попадаються: Богдан взагалі не вмів усміхатися, а Роман хтозна що станеться, якщо йому пальцем помахнути, теж перебір,” пояснювала вона.
“Так тобі довго шукати, щоб усе влаштовувало,” усміхнулася Таня.
“Люблю пожартувати. І хлопця такого ж хочу щоб було з ким по сміятися,” казала Оксана.
“Оксан, але ж життя не жарт. Мені, наприклад, подобаються серйозні хлопці, а всі ці приколи не моє,” серйозно відповіла подруга.
“Ну ми з тобою різні. Мені подобаються ті, хто не лише жартує, а й сміється над собою. Головне, щоб жарти не переходили межі,” відповіла Оксана.
Вона обожала перше квітня день, коли можна було розіграти будь-кого, і ніхто не мав права ображатися. І в університеті, і на роботі вона постійно когось підколювала. Але сама завжди впізнавала жарт, якщо хтось намагався її розіграти. Такий у неї характер.
Зустрічалася вона з хлопцями, але Богдан був похмурим, жартів не розумів, ще й обижався, тому Оксана швидко з ним розійшлася. Роман спочатку був нічого, сміявся, дивився гумористичні шоу, але деякі жарти взагалі не сприймав тому і ці стосунки згасли.
Коли вона познайомилася з Андрієм, здалося, що це саме той чоловік, з яким можна побудувати щось серйозне. Та й пожартувати разом без цього нікуди. Тому першого квітня вона сховалася за кут у квартирі, а коли він проходив повз вистрибнула з криком “бу!”, вирячивши очі. Андрій не злякався, але Оксана чекала його відповідного жарту.
Дивно, але в той день він так і не пожартував. Зате через день, коли вона несла на підносі дві чашки кави та шоколадку, він кинув їй під ноги іграшкову змію, яка виглядала як справжня. Від несподіванки Оксана підскочила, піднос впав, кава розлилася.
“Андрію, ти що робиш?! Кава гаряча, мало не обпеклася!” крикнула вона.
Андрій лише знизав плечима: “Ну це ж відповідь. Хто знав, що ти так злякаєшся?”
Тоді вони посварилися, але потім помирилися. Але через місяць історія повторилася цього разу він приніс справжню неотруйну змійку. Коли вона підкрадалася до Оксани, та так злякалася, що вилила чай на себе, запрыгла на стілець і верещала.
Андрій сміявся, підняв змію і поклав у коробку. “Ну чого ти так? Вона ж неотруйна!”
“Так не жартують! Забирай свою змію і вилазь з моєї квартири! І це я серйозно.”
Так вони й розійшлися. Оксана любила жарти але безпечні.
На роботі всі знали, що її важко розіграти вона завжди впізнавала підступи. Зате сама вміла говорити з абсолютно незворушним обличчям, і колеги ніколи не могли зрозуміти жарт вона чи ні. Особливо старанно вона кепкувала з колеги Ярослава.
“Ярик, йди швидше, тебе директор кличе!” казала вона з мертвим виразом обличчя, а він біг і потім сміявся. Але ніколи не ображався.
Першого квітня Оксана приготувалася. Спекла пиріжки, але для Ярослава додала купу солі й перцю.
“Ярику, ось тобі спеціальний пиріжок,” підсунула йому та пішла далі.
Він машинально відкусив і вибіг із кімнати.
“Оксано, ну хтозна що можна від тебе очікувати!” сміявся він потім.
Вона знала тепер чекатиме відповідного жарта.
Ближче до вечора Оксана пішла на кухню пити чай. Туди ж зайшов Ярослав.
“Ага, чай пємо, а я яблуко хочу,” сказав він, взяв ножа і різав фрукт.
Раптом скрикнув: “Ой, порізався! Оксанко, дай рушник!”
Він не знав, що Оксана боїться виду крові. Вона метнулася, знайшла паперовий рулон і кинулася до нього. Але коли схопила його за руку та “відпала” і впала на підлогу.
В Оксани потемніло в очах, і вона втратила свідомість.
Коли прийшла до тями, побачила нахилені голови колег, а Ярослав був блідий.
“Оксано, пробач, я не думав, що ти так зреагуєш!”
Вона ледь посміхнулася: “Ну хтозна, чи то жарт вдався, чи ні.”
Після цього випадку Ярослав оточив її турботою. А коли вона подивилася на нього по-новому зрозуміла: “А він же гарний, добрий І почуття гумору є! Чому я раніше не помічала?”
Незабаром вони почали зустрічатися. А пізніше одружилися на весіллі було стільки сміху, що навіть реєстратор неІ жили вони довго й щасливо, сміючись один з одного кожен день.