Знову наближався Новий рік. По всій Одесі метушня, у торгових центрах тепло та світло, гамірно, люди бігають між поверхами, намагаючись встигнути купити подарунки. Звідусіль лунає та сама новорічна пісенька, яку всі вже мільйон разів чули.
А Олені зовсім не весело. Цей рік для неї та її матері Марії був важким вони вчилися жити без батька. Олена вже не маленька дівчинка доросла, одружена жінка, у неї навіть є син, десятирічний Тарас.
Батько
Рік тому, напередодні Нового року, помер її тато. Олені було так боляче, що вона навіть не одразу зрозуміла, як ще гірше матері.
Микола Іванович був турботливим, добрим, люблячим чоловіком та батьком. Викладач економіки в університеті, він з теплом ставився до студентів:
– Вони ж мої діти, я на них і сердитися не можу. А вони мені тим же відповідають. За всі роки не було жодного конфлікту. Питання були, але ми їх разом вирішували, і всі залишалися задоволені.
– Так, тату, про тебе всі говорять із повагою, підтверджувала донька.
Микола Іванович любив дивитися старі кінофільми, широко сміявся, гуляв із донькою в дитинстві. Іноді вся родина ходила в кіно, на прогулянки в парк, у відпустку теж їздили втрьох.
Олена бачила, як ніжно батько ставиться до матері, тому й свого чоловіка шукала схожого на нього. І знайшла вона щаслива у шлюбі. Після весілля вони оселилися в квартирі, яку подарували батьки.
Все було добре. Але три роки тому у Миколи Івановича раптом виявили рак. Марія з донькою були в шоці, а він їх заспокоював:
– Нічого, мої дівчатка, так просто від мене не позбудетеся, жартував, але в очах була порожнеча.
А рік тому його не стало.
Не зможу жити без нього
– У памяті назавжди залишиться стук мерзлої землі про кришку труни, мамині ридання, сумний дзвін тарілок на поминальному обіді, інколи думала Олена.
Тепер вона постійно боїться за матір. Після поминок вони повернулися у порожню квартиру, Марія, не роздягаючись, пройшла до кімнати й повільно сіла в крісло, де завжди сидів чоловік. Дивилася в одну точку, мовчала. Олена теж не знала, що казати, була розбита горем.
– Я не зможу, почула донька.
Підійшла, присіла біля неї, взяла її холодні руки у свої.
– Що не зможеш, мамо?
Марія подивилася на неї з подивом, ніби не розуміючи запитання, і тихо прошепотіла:
– Жити без нього. Не зможу.
Тільки тоді Олена зрозуміла: як би їй не було важко, матері ще гірше.
Чекала, коли пройде цей біль
З тих пір минув рік. Марія з донькою вчилися жити далі без Миколи Івановича. Олена поступово відвикала від його голосу в телефоні. Так хотілося почути його знову. Раніше, приходячи до батьків, вона завжди бачила знайому сиву голову в старомодному кріслі біля телевізора. А тепер його немає. Тепер у неї залишився лише біль. Вона чекала, коли він відпустить, але додався ще страх за матір.
– Господи, тільки б мама витримала, прокидаючись серед ночі, думала Олена. І ця ж думка ловила її у будь-який час.
Тоді вона брала телефон і дзвонила матері не вночі, звісно, але могла зателефонувати вранці, вдень або ввечері. Вона страшно боялася за неї.
– Оленко, не мучай себе, часто втішав її чоловік Андрій. Подивись на себе очі похмурі, худнеш, стала немов натягнута струна. З мамою все буде добре. Ще трохи часу пройде, і ти побачиш.
– Мабуть, ти правий, Андрію. Але я кожного разу, коли бачу маму, лякаюся. Вона змінилася до невпізнання: тиха, мовчазна. Про що вона постійно думає? Треба запросити її до нас.
Олена взяла телефон і подзвонила. Мати відповіла тихим голосом.
– Так, доню
– Мамочко, приїжджай до нас. Сьогодні субота, підемо з тобою і Тарасиком у парк або ще куди. Ну що ти сидиш сама?
– Ні, доню, дякую. Не хочу нікуди виходити, тим більше їхати. Я не сама я завжди з татом у думках.
– Саме тому. Мама, я ж і хочу відволікти тебе від цих думок. Приїжджай, умовляла Олена, але та відмовилася.
Поклавши телефон, вона подивилася на Андрія.
– Як же її витягти з дому? Коли я приходжу, вона рада, але все одно не хоче йти гуляти, каже, що їй краще поговорити вдома.
– Терпіння, Оленко, терпіння. Треба дати час.
Переживання
Сьогодні рівно рік, як помер Микола Іванович. За два дні Новий рік. Життя продовжується. Олена зранку подзвонила матері, але та не відповіла. Подзвонила ще раз, і ще. Гудки йдуть, але Марія не бере. Олена злякалася. Такого не бувало мати завжди на звязку.
Вона схопила ключі від авто і вискочила з дому. У підїзд залетіла з калатучим серцем, яке ось-ось вискочить з грудей.
– Господи, допоможи, тільки б іВона відчинила двері й з полегшенням зідхнула мама сиділа у кріслі з чашкою кави, просто не почула дзвінка, а на кухні її чекав сюрприз повна миска вареників із вишнями, які вони разом із Миколою Івановичем так любили готувати напередодні свята.