Я кохаю його, але не хочу, щоб дитина залишилася без тата.
Доброго дня. Мене звати Софія, і зараз я стою на роздоріжжі, яке вирішить не лише мою долю, а й двох інших людей. Мені двадцять девять, живу у Львові, працюю в невеликій юридичній фірмі, маю друзів, рідних але серце моє належить людині, з якою не можу бути відкрито. І це не просто любовна драма. Це тортури, що тривають вже рік.
Із Дмитром ми були разом три роки. Молоді, закохані, безтурботні. Сварились, мирились, будували плани. Я вірила, що він моя людина, а він казав, що без мене не дихає. Ми були щасливі, доки одного разу не посварились через дурницю. Обидва спалахнули, обидва гордо розійшлися, ніхто не зробив перший крок. Ми були занадто вперті й занадто молоді.
Минуло кілька місяців. Я сумувала. Дивилась на телефон, чекаючи повідомлення. Не писала, не дзвонила надто горда. А потім дізналася, що він почав зустрічатися з іншою. Дівчина із сусіднього офісу, скромна, тиха а вже через пару місяців вагітна. У мене ніби вирвали серце. Я памятаю, як стояла біля вікна, а в грудях була пустота, немов усередині поселився крижаний вітер.
Коли народилася його донька, я все ж набралася сміливості й подзвонила просто привітати. Він замовк на мить, потім промовив:
Ти не уявляєш, як я радий тебе чути. Давай побачимось?
Я не знала, навіщо погодилась. Просто хотілося подивитися йому в очі. На зустрічі ми майже не розмовляли. Лише дивилися одне на одного, мовчали, і в цій тиші було все любов, біль, жаль. Він тримав мою руку, а я беззвучно плакала.
З того дня ми почали бачитися. Нечасто, обережно, ніби боялись самих себе. Рік ми зустрічалися так потай, але чесно кажу: між нами не було близькості. Я не могла. Щойно згадувала про його доньку, про те, що вдома його чекає мала з маминими очима усе всередині стискалося.
Він часто скаржився, що вдома стало неможливо. Що з матірю його дитини його нічого не повязує, окрім дівчинки. Що він більше не кохає. Що мріє про мене. І не раз запитував:
А якщо я піду? Якщо повернуся? Ти приймеш мене?
А я мовчала. Бо не знала, що відповісти. Бо в цю мить, скільки б я його не любила, я бачила перед собою не лише чоловіка, а й батька. І дівчинку Марійку, яка ще не вміє говорити, але вже знає, як посміхається її тато, як пахне його куртка, як він обіймає перед сном.
Як я можу зруйнувати це? Як можу стати тією, через кого дитина залишиться без тата поруч?
Так, можливо, вони не кохають одне одного. Можливо, живуть разом лише заради дитини. Але хіба це злочин? Скільки таких сімей і всі живуть. У когось із часом все налагоджується, хтось вчиться кохати знову А якщо я зруйную цю сімю чи буду щаслива, знаючи, що дівчинка росте без батька?
Мені страшно. Мені боляче. Я мрію про нього, засинаю з думками про нього, не можу дивитися іншим чоловікам у вічі. Ніхто мені не потрібен, окрім нього. Він моє повітря. Але я не знаю, чи маю право на це щастя.
Інколи я думаю а якби на місці цієї дівчинки була я? Якби мого тата забрала інша жінка, як би я почувалася? Я дуже добре памятаю, як росла без папи. І не хочу, щоб хтось ще пройшов через це.
Дмитро чекає відповіді. Він дедалі частіше говорить про розрив із тією жінкою. Він благає:
Не мовчи. Скажи, що хочеш. Я готовий все кинути. Тільки скажи
А я я не знаю, що сказати.
Я не знаю, як правильно. Розум каже одне залишити все як є. Не втручатися, не руйнувати, бути сильною. А серце рветься до нього, кричить, благає не відпускати.
Якщо ви читаєте це, якщо були в подібній ситуації скажіть, що мені робити? Чи можна побудувати своє щастя, не руйнуючи чужого? Чи будь-яке щастя завжди комусь болить?
Я кохаю його. Але не хочу, щоб його диІ ось у цю мить я зрозуміла інколи любити означає відпустити, навіть якщо це розбиває твоє власне серце.