Колишні часи… Тепер, коли сивіють мої скроні, згадую той день, коли зрозуміла: стану бабусею. Але як змиритися, коли вона старша за мого сина на дванадві роки?
Бували дні, особливо після розлучення з Таром, коли мріяла зникнути. Сховатися від усіх від сусідів, подруг, навіть від своєї тіні у дзеркалі. Знайти куток, де б серце знало спокій і могло почати знову.
Тоді брала книгу, вкривалась вишиваним ряденом і сідала у новій хаті, купленій після поділу майна. Сиділа, дихала вільністю. Син заходив рідко мій Олесь, єдиний, щой відсвяткував двадцять пять років. Робота, друзі, своє життя. Не навантажував мене турботами, і я була вдячна хоч інколи самотність гризла, немов вовк.
Сім місяців тому в сусідню хатину заселилась Маруся. Жінка з твердим поглядом, але мякою посмішкою, років за тридцять. Спільні вечори за капусняком чи вареничками зблизили нас.
Життя її не пестило: два шлюби, що розпалися, втрата дитини, лікарі його називали безпліддям. Коли про це згадувала, в очах блищали сльози. Але вона міцно трималась мрії не просто про дитину, а про родину, де буде і чоловік, що не покине ні у радість, ні у біду.
Я, з досвідом за плечима, порадила їй швидше народжувати навіть без чоловіка. Головне дитина. А чоловіки приходять і йдуть. Та Маруся не здавалась. Їй потрібно було кохання і материнське, і подіне.
На Михайла мої іменини запросила лише Олеся. Відразу після розставання з дівчиною, що пішла до багатшого й старшого. Сина треба було підтримати, нагадати попереду ще все життя.
Раптом стук у двері. На порозі Маруся з кетягами волошок. Запросили до столу. Їли, сміялись. Олесь, вперше за довгий час, лишився ночувати. Я була щаслива бачила його усмішку.
Минали тижні. Син приходив частіше. Маруся ж наче віддалялась, але сяяла. Коли запитала, чи не буває щастя, вона таєпер поморщилась: «Може. Ще рано казати».
А потім настав день святої Покрови. Вранці дзвонить: «Тримайте за мене кулаки!» Ввечері побачила, як вертається сама з квітами в руках, без супутника. Мені стало шкода її.
Не минуло й півгодини знову стук. Відчиняла і бачу: Олесь. За ним Маруся. Обоє ніякові, він прочинив горло й вимовив:
Мамо вітаю. Станеш бабусею.
Мене затряла дрож. Вона? Моя сусідка й подруга? Та сама, котрій радила шукати донора?.. А вийшло донор був моїм сином.
Господи, на що ж я її підбила?.. І як тепер змиритися вона старша за нього на цілих дванадцять. Бажала їй добра але ж не так!
Тепер сиджу в тиші й думаю: що робити? З одного боку онук чи онука. Радість. З іншого біль і страх. Але серце воно ж хоче тепла. Може, вони знайшли своє щастя в цьому дивному союзі?
Певно, треба навчитися пробачати. Покоритися долі. І памятати: життя не завжди йде за планувальником. Але коли в ньому виникає дитина воно триває.