Ось історія, адаптована для української культури:
Мамо, тату, з золотим весіллям! радісно скрикнула дочка, заходячи у двір із чоловіком та дітьми. Бажаємо вам прожити ще стільки ж у любові та щасті.
Дякуємо, донечко, ну це ти вже загнула ще стільки! Але обіцяємо жити далі, весело відповів Степан.
Так, промайнуло пятдесят років спільного життя Оксани й Степана. Пятдесят цифра велика, але озирнешся і здається, що пролетіло миттєво. Не всім пощастило дожити до такого ювілею. Життя буває жорстоким то чорні дні, то несподівані біди.
Чи справді щасливі Оксана зі Степаном? Можливо, у втомленій усмішці ювілярки ховаються давні образи. А за сміхом чоловіка відчуття провини. Хто знає.
Оксані було лише чотирнадцять, коли сусідський Степан, якому вже виповнилося сімнадцять, сказав їй по дорозі зі школи:
Оксанко, ну й гарна ж ти дівчина! Повернуся з армії одружуся. А ти поки підростай. Мені через рік призов.
Оце мені жених знайшовся, усміхнулася дівчина й побігла додому.
У школі хлопці вже цікавилися Оксаною, але вона навіть не думала про них мати виховувала суворо, а хлопці вважали її неприступною. Вона вміла поставити себе.
Оксана гарна, та якась дика, шепотіли хлопці. Не підпускає до себе, навіть поговорити не хоче.
Час минав. Степан відслужив і повернувся додому. На другий день вийшов з хати і натрапив на Оксану, яка несла відро з водою на коромислі. Він остолбеніў. Перед ним стояла вродлива, струнка дівчина він навіть на мить занімів, але швидко отямився.
Оксанко! Яка ж ти стала ще красуня! А хлопець у тебе є?
А тобі яке діло? засміялася вона.
Приходь сьогодні ввечері до клубу. Потанцюємо, побалакаємо
Оксана знизала плечима й пішла. А Степан не знав собі місця. В армії він і забув про обіцянку одружитися. А тепер зрозумів на такій дівчині, як Оксана, тільки й можна, що одружитися. Її варто берегти.
Весь вечір Степан чекав її у клубі. Дівчата кружляли навколо, запрошували на танці, але він сумно дивився на двері. Оксана так і не прийшла.
Наступного дня він знову підстеріг її біля криниці.
Чого вчора не прийшла? Я ж чекав.
Не люблю я клуби. Що там робити? гордо відповіла вона і хотіла пройти, але Степан заступив дорогу.
Забирайся з дороги! скрикнула Оксана.
А що буде, якщо ні?
Вона поставила відро й облила його водою.
Ось що! Подивимось, кому ти тепер здасися такий мокрий! реготала вона, йдучи геть.
Отака гаряча! Ну нічого, я до неї знайду підхід.
Він продовжував залицятися чекав біля дороги, провожав до хати. А одного разу приніс букет польових квітів. Вона засміялася і це була перемога.
Одного разу сусідка, побачивши, як він знову зупинив Оксану, присіла поряд і розповіла йому правду. Степан не міг без неї тільки про Оксану й думав.
Але він не знав, що й вона з дитинства була закохана в нього. Ті слова про весілля після армії міцно засіли їй у голову. Тому й не пускала до себе хлопців. А коли він повернувся не вірила, що він справді її кохає.
Та лід танув. Одного дня він приніс їй букет бузку дізнався, що це її улюблені квіти.
Оксанко, підемо прогуляємось? Весна, усе цвіте запропонував він.
Підемо, відповіла вона і почервоніла.
Тоді він зрозумів вона теж його любить.
Скоро по селу пішла чутка: Степан і Оксана разом! Вона перестала сміятися з нього, побачила в його очах любов.
Що це вона тебе, як собачку, за руку водить? жартували знайомі.
А він лише посміхався.
З кожним днем він любив її все більше. Одного вечора сказав:
Оксанко, ми вже дорослі. Давай одружимося.
Вона погодилася. Але перед весіллям померла мати Степана. Прийшлося чекати.
Одного разу він повідомив:
Завтра їду у далеке село допомагати з урожаєм.
Надовго?
Не знаю, але чекай на мене.
Ті слова розтопили останній лід у її серці. Вона взяла його за руку й повела до стога.
Хочу, щоб ти завжди памятав мене.
Він повернувся через два тижні. А незабаром Оксана сказала йому, що чекає дитину. Весілля було тихе все ще сумували за матірю.
Доню, чого це ви так поспішили? допитувалася мати.
Оксана зізналася. Але що поробиш життя є життя.
Після весілля Оксана була найщасливішою у селі. Незабаром народила доньку, потім сина.
Селянки заздрили їхньому щастю. Особливо кухарка Марфа самотня, з сином від чужого чоловіка.
Кожного дня, коли Степан приходив обідати, вона не відводила від нього очей.
От який у Оксани чоловік!А через роки, коли вже й онуки виросли, Степан і Оксана сиділи разом на лавці біля хати, тримаючись за руки, і згадували, як усе починалося з води з відра, з бузку, зі слів, які перемогли усі сумніви.