13 жовтня 1950 року
Мати Олесі лише важко зітхала, дивлячись на свою гарненьку доньку. Ганна даремно намагалась переконати дівчину, що не варто все життя чекати на князя з козацької казки. Даремно.
“Олесю, ти наче в ірї живеш. Подивись, скільки навколо тебе гідних хлопців. Твої однокласники Іванко та Петрик добрі парубки, що день-у-день під вікнами крутяться. Чому відмовляєшся піти з ними на прохід, коли вони ввечері приходить? Вийшла б, поговорила, може й зрозуміла б, що у простих хлопців теж може бути золоте серце.”
“Мамо, мені не треба золотого серця. Мені треба, щоб парубок був красенем, а в нашому селі таких немає, нікого гідного мене. Ти ж подивись на мене! Хіба знайдеш у селі хоч одного, хто вартий мене?” говорила Олеся, випростовуючись, від чого її струнка постава виглядала ще витонченіше, а про обличчя й казати нічого.
Мати лише хитала головою.
“Доню, не родись красивою, а родись щасливою. Ця приказка здавна живе, і життя завжди доводить її правоту.”
Скільки разів чула Олеся ці слова змалку, але не замислювалась, і чим старша ставала, тим більше переконана була, що гарна людина завжди буде щасливою З дитинства звикла, що всі нею захоплюються.
“Ой, яка гарненька дівчинка! Ой, які оченята, ой, яка чарівниця!” а вона посміхалась і раділа, а хтось частував цукеркою, від якої вона ніколи не відмовлялась.
У дитсадку на святах завжди грала царівну, а у школі кожна дівчина їй заздрила, всі хотіли бути схожими на неї. Олеся не розуміла, що надмір уваги й захоплення може зіграти з нею злий жарт, Ганна ж часто про це думала. Та все ж Олеся, подорослішавши і знаючи собі ціну, хотіла бачити поруч такого ж красеня. А ті однокласники й знайомі, що крутились довкола неї й часто пропонували дружбу, бачили лише її їдку посмішку.
“Невже вони не бачать, хто я, а хто вони” думала вона.
Ганна, як могла, вкладала доньці в голову, що гарні чоловіки рідко бувають добрими чоловіками. Але Олеся була певна в іншому. У школі вчилась посередньо, після школи вступила лише до технікуму. І там не знайшла собі гідного парубка.
“Мамо, не треба мені звичайних Валеріїв та Миколок, все одно дочекаюсь свого щастя,” казала вона матері, коли та починала розмову про заміжжя.
Хлопців довкола неї завжди було вдосталь, і закінчивши технікум, Олеся працювала у сільраді. Але з часом місцеві парубки зрозуміли, що Олеся для них недосяжна, і припинили звертати на неї увагу. Однокласниці й однокласники повиходили заміж і поженились, вже й дітей породили, а вона все сама.
“Мамо, я їду до райцентру, що тут у селі? Там моє щастя, а тут мене ніхто не зачепив. Усі якісь звичайні, сільські, не для мене вони. Немає в місцевих хлопцях краси, яка мені потрібна,” якось повідомила вона Ганні та поїхала.
Мати сприйняла її слова спокійно. Вже втомилась переконувати доньку, втомилась доводити, що краса красою, а час іде. А сімї в Олесі як не було, так і немає. Подруги при зустрічах хвалились своїми малятами та родинними радощами, а мати навіть не знала, що сказати про доньку.
Олесі виповнилось тридцять, а вона все сама, не може зустріти такого красеня, щоб запалив її серце. А час ішов, їй уже тридцять сім. Але тут пощастило влаштуватись у солідну фірму. Та й з директором пощастило. Саме таким вона й уявляла свого майбутнього чоловіка. Його манери, його мова, його посмішка, а особливо правильні риси обличчя вразили її.
Богдан був першим чоловіком, який її зацікавив, на якому вона зупинила свій вибір. І для неї не було важливо, що він був одружений і мав двох дітей. Вона вже давно хотіла народити дитину, саме гарненьку, як вона сама, а про заміжжя вже й не думала.
“Нехай Богдан і одружений,” думала вона, “але я все одно свого добюсь.”
Спокусити директора не стало для неї проблемою. Він і сам з першого погляду відмітив її красу й поклав на неє око. Запросив у ресторан.
“Олесю, я ніколи не зустрічав такої гарної жінки, як ти. Просто зачарувала мене, шкода, що ми не зустрілись раніше. На жаль, я одружений і не можу покинути сімю,” щиро говорив він. “Але я буду радий, якщо ми з тобою час від часу зустрічатимемось.”
“Богдане, не займай собі голови, наші стосунки це лише розвага, я не маю наміру чіпати твою сімю,” а чоловік був дуже радий цим словам.
Незабаром Олеся завагітніла, досягла того, чого хотіла. Богдан їй допомагав, а вона була щаслива. Тепер вона зрозуміла, що таке щастя. Віддала себе синові Данилові без остачі, тепер лише в ньому бачила сенс свого життя.
Данило підростав, був справжнім красенем, та ще й розумним. У школі вчився на відмінно, всі олімпіади та конкурси вигравав легко. Займався спортом, і в школі йому не було рівних. Олеся дуже пишалася сином.А коли Данило привіз у гості свою наречену Катрусю скромну вчительку з простого села Олеся наречито зморщилась, але вперше в житті прикусила язик і лише промовила: «Головне, щоб ви любили одне одного», і саме тоді нарешті зрозуміла, що справжня краса живе не в обличчі, а в серці.