Дванадцять років тому. Олесю було двадцять два. Щойно закінчив юридичний університет.
Одне слово змінило все. «Пробач». Ніби ключ від замкненого серця.
Прощення відкриває двері. Любов дає сміливість увійти.
Фарба під нігтями не змивалась. Олесь тер руки з милом, ніби намагався стерти з памяті минуле. Даремно.
Вода була холодною. Обпікаюче холодною. Як і тоді дванадцять років тому.
Поштар приніс листівку зранку. Вона лежала на столі, ніби небезпека. Олесь навіть не наважувався доторкнутись.
Почерк батька. Знайомий, акуратний, наче виведений під лінійку.
На звороті лиш одне слово. «Пробач».
І більше нічого.
Дванадцять років тому. Олесю було двадцять два. Щойно отримав диплом юриста.
Батько сидів у кабінеті. Перевіряв документи. Підвів голову, побачивши сина.
Завтра о девятій будеш у Миколи Григоровича, сказав він.
Микола Григорович. Партнер батька. Відомий адвокат.
Тату, треба поговорити.
Батько відклав папери. Подивився уважно. Брови зсунулись ніби відчував недобре.
Кажи.
Я не піду до Миколи Григоровича.
Тиша. Глибока, важка.
Не розумію, повільно відповів батько.
Я не хочу бути юристом.
Слова зависли в повітрі, важкі, як каміння.
Батько підвівся. Підійшов до вікна. Повернувся спиною.
А ким хочеш бути?
Художником.
Батько різко обернувся. Спочатку здивування. Потім гнів.
Художником? перепитав. Це жарт?
Ні. Серйозно.
Олесь памятав кожне слово. Кожен погляд.
Пять років навчання! бурчав батько. Пять років!
Я вчився для тебе, відповів Олесь. Не для себе.
Для родини! Для стабільності!
Батько ходив по кімнаті. Обличчя червоне, ніби після важкої праці.
Художники жебраки, буркотів. Голодують.
Не всі.
Більшість. І ти не геній.
Олесь дістав з рюкзака папку. Малюнки. Свої роботи.
Подивись, сказав він.
Батько взяв папку. Перегортав сторінки повільно. Обличчя залишалось нерухомим.
Олесь чекав. Сподівався. Може, побачить. Зрозуміє.
Хобі, сказав нарешті батько. Непогане хобі.
Це не хобі. Це моє життя.
Батько закрив папку. Поклав на стіл, ніби збирався викинути.
Твоє життя це право, сказав він. Все інше дитячі мрії.
Олесь дивився на листівку. Перевертав у руках. Тонкий картон, зроблений на совість.
На лицьовій стороні репродукція. Куїнджі. «Місячна ніч на Дніпрі».
Випадковість? Чи зізнання? Батько вибрав листівку з картиною, яка нагадувала про синову мрію.
Або просто так вийшло?
Олесь поставив її на полицю. Поряд фото. Він з батьком на рибалці.
Йому було десять. Батько молодий, усміхнений. Ще не схожий на ту сувору людину, якою став згодом.
Коли все змінилось? Коли він став таким жорстоким?
Після смерті мами. Тоді. Олесю було чотирнадцять.
Батько змінився. Замкнувся. Заглибився у роботу. Став жорстким, ніби намагався втримати те, що вже не повернути.
Мама б зрозуміла, сказав тоді Олесь. Вона любила малювання.
Помилка. Страшна помилка.
Батько зблід. Стиснув кулаки.
Не смій! скрикнув. Не смій її згадувати!
Але це правда!
Правда в тому, що ти зраджуєш родину!
Ту розмову не забути. Вона тривала вічність. Крики. Докори. Слова, що різали, як ножі.
Ти розчарування, сказав батько.
А ти тиран, відповів Олесь.
Батько підійшов до дверей. Відчинив їх.
Іди, промовив тихо. І не повертайся.
Тату
Іди! Зараз же!
Олесь зібрав речі. Руки тремтіли. У грудях пустота.
Батько стояв у коридорі. Дивився у стіну. Навіть не повернув голови.
Тату спробував ще раз Олесь.
Тиша. Ні звуку.
Олесь вийшов. Двері замкнулись з глухим стуком. Назавжди.
Відтоді вони не спілкувались. Дванадцять років.
Олесь взяв телефон. Набрав номер батька. Палець завмер над зеленим значком. Що сказати? «Привіт»? Після дванадцяти років мовчання?
Він поклав телефон. Підійшов до мольберта. Зняв покривало.
Портрет майже готовий. Батько. Писав з памяті. Цілий рік.
Обличчя суворе, але очі сумні. Самотні, як у дитини, яка заблукала.
Таким Олесь його й памятав. Не злим. Не жорстоким. А збентеженим.
Він взяв пензель. Додав трохи тіні. Час нікого не щадить.
Як він виглядає зараз? Мабуть, посивів. Може, згорбився.
Йому вже сімдесят. Вік, коли озираєшся назад і жалкуєш.
Ввечері Олесь розповів Олені. Дружина сиділа в кріслі, фарбувала нігті.
Прийшла листівка,