Він не повинен знати.
Оксана стояла біля підїзду старої хрущовки й не могла набратися сміливості натиснути кнопку домофону. У кишені пальта лежала зімята папірка з адресою, яку вона дізналася через спільних знайомих. Дванадцять років Цілих дванадцять років минуло з того дня, як вона залишила свого новонародженого сина.
Що ти робиш? прошепотіла вона сама до себе. Думаєш, тебе тут чекають з розпростертими обіймами?
Але ноги немов приросли до асфальту. Піти вона не могла, як і увійти. В голові крутилися спогади про той страшний день, коли вона, двадцятидвохрічна дурниця, піддалася емоціям і накоїла дурниць, про які шкодувала все життя.
Її колишній чоловік Богдан був класичним прикладом того, як не треба вибирати супутника життя. Красивий, чарівний, дотепний і абсолютно безвідповідальний. Після весілля виявилося, що в нього дві пристрасті: випивка та азартні ігри. Квартиру, яку їм подарували батьки Оксани на весілля, він умудрився програти за півроку.
Не переймайся, котику, говорив він, цілуючи її у маківку. Я все поверну, побачиш. Просто трохи не пощастило.
Коли Оксана дізналася про вагітність, Богдан зник на три тижні. Повернувся зімятий, неголений, з розбитою губою.
Віддавав борги, буркнув у відповідь на її сльози. Слухай, може, ну його, цю дитину? Нам зараз не до того.
Це був останній цвях у кришку їхнього шлюбу. Оксана подала на розлучення, будучи на сьомому місяці. Батьки підтримали, але з умовою жодного спілкування з Богданом.
Пологи були важкими. Хлопчик народився слабким, лікарі боролися за його життя перші дні. А потім, коли криза минула, у палату вдерся пяний Богдан.
Охорона вивела його, але він повернувся наступного дня тверезий, з квітами та іграшками.
Оксанко, пробач мене, говорив він, стоячи на колінах прямо у лікарняному коридорі. Я виправлюся, клянусь. Тільки дай мені шанс.
Мати, яка завжди була проти цього шлюбу, влаштувала справжній скандал.
Або ти відмовляєшся від дитини та їдеш з нами в інше місто, або ми тебе знати не хочемо! кричала вона. Вибирай або ми, або ця падлюка!
Оксані було двадцять два. Вона щойно пережила важкі пологи, розлучення, зраду. У неї не було ні роботи, ні житла, ні сил боротися. І вона зробила найстрашнішу помилку в житті.
Пригадавши, як мати Богдана, Людмила Петрівна, забирала малюка, Оксана відчула, як до горла підкотився ком. Жінка дивилася на неї з таким презирством, що хотілося провалитися крізь землю.
Підпиши ось тут, сухо сказала вона, простягаючи папери. І можеш бути вільною.
Наступні роки Оксана намагалася забути. Переїхала з батьками до Львова, закінчила курси бухгалтерів, влаштувалася на роботу. Потім батьки загинули в аварії, залишивши їй невелику квартиру та купу боргів. Вона викручувалася як могла.
Особисте життя не складалося. Двічі Оксана намагалася побудувати стосунки, але варто було зайти мові про дітей вона тікала. Як пояснити чоловікові, що в тебе є син, якого ти кинула?
А потім, півроку тому, їй поставили діагноз. Операція пройшла успішно, але лікар сказав чесно:
Дітей у вас більше не буде, Оксанка. Шкода.
І тоді вона зрозуміла треба спробувати. Хоч побачити його, переконатися, що в нього все добре.
Двері підїзду грюкнули, звідти вийшов підліток у спортивній куртці. Оксана завмерла. Це був він ті самі карі очі, той самий упертий підборідок. Тільки не немовля, а дванадцятирічний хлопчина.
Ви когось чекаєте? спитав він, тримаючи двері.
Я так тобто ні, пробурмотіла Оксана.
Хлопець знизав плечима й пішов далі. А вона стояла й дивилася йому вслід, не маючи сили рухнути.
Гей, Андрійку! гукнув хтось із дитячого майданчика. Швидше, а то без тебе почнемо!
Андрійко. Його звуть Андрій. Вона навіть імені не знала.
Оксана розвернулася й пішла геть, але через кілька кроків зупинилася. Ні, так не можна. Треба хоча б спробувати.
Вона повернулася й натиснула кнопку домофона. У динаміку пролунав знайомий голос:
Хто там?
Людмило Петрівно? Це це Оксана. Можна мені піднятися?
Довга пауза. Потім клацання замка.
Квартира майже не змінилася. Ті самі шпалери, той самий запах по