Дякую синові за свято! промовила свекруха за столом, який я готувала дванадцять годин! Мою відповідь вони отримали рівно через рік.
Ви ж знаєте цю ситуацію, правда? 31 грудня. У всіх вже майже все готове, а на моїй кухні справді як на військовому обєкті. З шостої ранку на ногах. Повітря в хаті пахне не ялинкою й мандаринами, а підсмаженою цибулею, вареною картоплею і, чесно кажучи, моєю тихию розпачею.
На плиті кипить холодець, у духовці кача з яблуками, на столі гора овочів для олівє та «шуби». Одним словом, звичайний новорічний набір, від якого до вечора вже трохи нудить. А моя рідня, як кажуть, виступає у ролі «приймальної комісії».
Чоловік лежить на дивані й величним тоном запитує: «Світлано, а картопля для олівє не розкипіла?». Допомоги, звісно, жодної, але контроль на високому рівні! Дорослі діти, син із невісткою, сидять у смартфонах і раз на годину заглядають на кухню, щоб узяти шматочок ковбаси.
А очолює цю комісію, звичайно, моя свекруха, Ганна Борисівна. Вона ходить за мною по пятах і дає «корисні» поради: «Світланочко, майонез додавати треба перед подачею, ти ж знаєш? А кріп краще дрібніше нарізати». Ох, дівчата, так і хотілося його їй на голову висипати. Але я мовчала. Терпіла. Бо ж я ж добра дружина й невістка, я ж маю створити «новорічне диво». Принайшні, мені так тоді здавалося.
І ось, як у казці, пробила одинадцята година. Стіл аж ломиться. Просто краса! Усе блищить, переливається. Я, вичавлена як лимон, падаю на стілець. Знаєте це відчуття? Руки болять, спина не згинається, а єдине моє бажання не келих шампанського, а впасти обличчям у салат і заснути.
Усі розсівся, гарні, в нових наб