Одного разу чоловік назвав її “нікем” перед коханкою, але через рік дружина знайшла, як йому відповісти…
“Жінко, вам погано?” турботливий голос вирвав її зі ступору. Вона підняла на незнайомця заплакані очі і розплакалася навзрид, не зважаючи на перехожих, які здивовано розступалися.
Олена вже не памятала, коли спала більше пяти годин. Її дні починалися до світанку й закінчувалися опівночі. Прибирання великої квартири, готування на трьох (чоловік, син, лежачий свекор), прання, прасування… А ввечері друга зміна: миття підлог у офісі. На себе часу не лишалось.
Так сталося поступово. Спочатку свекруха, що жила нижче, частіше “забігала на чай”, залишаючи купу брудного посуду й “корисні поради”. Потім чоловік вирішив, що хатня робота це “жіноча справа”. Син, вже дорослий, швидко це засвоїв. Навіть на роботі начальник навантажував її обовязками інших, кажучи: “Не подобається за дверима черга”.
Колись вона була чудовою кондитеркою. Її торти викликали захоплення. Але сімейні клопоти, хвороба свекра, нестача грошей змусили забути про улюблену справу.
Донька давно виросла, вийшла заміж і виїхала Олена не скаржилася, лише тихо раділа її щастю.
Втома стала її частиною. Вона перестала доглядати за собою: зайва вага, тьмяне волосся, старий халат. Чоловік, Тарас, дивився на неї з огидою. Його знущання ставали жорсткішими то “ведмедиця”, то “валет у хатній роботі”. Він частіше зникав вечорами, повертаючись з чужими парфумами.
Свекруха додавала отрути: шипіла, скаржилася сусідам. Олена вже не відчувала себе людиною лише “функцією”.
“Оленко, подивись на себе!” якось схвильовано сказала подруга.
“Не можу, рідні найголовніше”, пробурмотіла вона, але слова засіли в серці.
Все зруйнувалось у мить. Втомлена, вона проспала зупинку, вийшла в незнайомому районі й побачила Тараса в кафе. Він сяяв, обіймаючи доглянуту білявку.
“Тарасе?” тихо сказала вона.
Він озирнувся. На обличчі переляк, потім досада.
“Коханий, хто це?” протягнула білявка.
“Це?.. Та ніхто. З роботи”.
“З роботи”. Не дружина. Не мати його дитини. Просто “з роботи”.
Вона пішла, не бачачи дороги. Світ злився в сірий туман. “З роботи… з роботи…” гуло в голові.
“Жінко, вам погано?” знову почула вона. І знову розридалася. Не через зраду через себе. Ту Олену, якої вже не було.
Додому повернулася на автопілоті. Син запитав: “Мамо, де мої шкарпетки?” не помітивши її стану. Зателефонував начальник: “Смірнова на лікарняному! Завтра в офіс!”
“Я не прийду”, тихо сказала вона.
Зібрала речі й пішла до мами. Дзвонили Тарас, син, начальник вона не відповідала. Вони хотіли не її її праці.
Одного дня вона зрозуміла: винна і вона сама. Дозволила так ставитися до себе. Удар кулаком по столу і стара чашка, подарунок Тараса, розбилася.
“Все. Стара я померла”.
Минув рік.
Ясний літній день. Олена в кафе, елегантна, посміхається. Вона знову стала кондитеркою її торти славетні в місті. Схудла, оновила гардероб. Син просив вибачення вона пробачила, але не повернулася.
Її супутник той самий чоловік, що тоді підійшов до неї, жартував. Вона сміялася.
Раптом побачила Тараса. Неряхий, у вицвілих джинсах, він тягнув важкі пакети. Побачивши її, завмер.
“Тарасе, чого стоїш?” почувся скрипучий голос свекрухи. Вона врізалася в сина, продукти розсипалися.
“Оленко, це знайомі?” запитав супутник.
Вона спокійно відповіла, дивлячись на колишнього чоловіка:
“Це?.. Та так. З роботи”.
І повернулася до своєї кави.
А ви як думаєте? Чи варто пробачати таке? Чи краще розбити стару чашку і почати все знову?