**З глибини душі**
Лежачи в полудрімі після сну, Оксана милувалася в ліжку, так приємно блукати десь між сном та явю. Хоч очі ще не розплющила, думала:
Як же добре, сьогодні вихідний, можна відпочити та зайнятися своїми справами. Не треба нікуди поспішати, слухати на прийомі скарги хворих клієнтів, а часом і зовсім не хворих.
Глянула на годинник спала довго, але вставати все одно не хотілося. Та ось задзвенів телефон: повідомлення від когось. Від Миколи: *«Запрошую на рибалку, у тебе ж вихідний, виїжджаємо за годину. Погодься, прошу!»*
Оксана посміхнулася, уявивши Миколу з вудкою. Ще в шкільні роки вона бачила його таким. У десятому класі вони цілими днями пропадали на річці, а Микола завжди із снастями. Навіть ловив рибу, і вони варили юшку на багатті звісно, він, бо вона не вміла. І здавалося тоді, що нічого смачнішого за ту юшку в житті не їла.
Тоді була шкільна любов, і не думали вони, що доля розкидає їх у різні боки. Однокласниця Марічка завжди лізла між ними, але Микола спритнож її відганяв.
Марічко, йди далі, ти не в моєму смаку, казав він, коли вона наполегливо запрошувала його погуляти після уроків.
Ну що ж, поживемо побачимо, хто в твоєму смаку, парирувала вона, не ображаючись, і хитренько дивилася на Оксану.
Оксана лише іронічно посміхалася: знала, що Миколі подобається лише вона.
Після школи Оксана вступила до медичного університету мрія з дитинства. Микола пішов у місцевий технікум на механіка, бо знав: інститут не потягне. Так вони й розійшлися, але листувалися, дзвонили. Вона навіть приїжджала на канікули з обласного центру. Микола ж лишався в рідному містечку, де всі знали одне одного.
Оксанко, дивись у своєму місті, не забувай про мене, говорив він. Я за тобою сумував.
Та годі тобі, Коль, я тільки про тебе й думаю. Тож