Ой, діточки, сідайте коло мене, розповім вам історію, яка в моїй душі, як та стара пісня, не замовкає. Сиджу я тут, у домі для літніх, носки вяжу, а думки немов птахи до минулого летять. Рідня мене сюди відправила, мовляв, «на спокій», але я тут перебираю спогади, ніби намистини. Ця історія про мене, Ганну, та мою доньку Олечку, про те, як життя навчило нас, де справжнє щастя.
Було це давно, коли я ще була наївною та вірила, що кохання це назавжди. Зустріла я Мишку високого, з очима, як зірки, і словами, як мед. Закохалася по самі вуха, думала разом і кінець світу переживемо. Побралися, і незабаром я завагітніла. Мишко аж сяяв: «Син буде, Ганнусю! Мій спадкоємець!» Вже й шампанське купив, і плани будував, як його син світом керуватиме. Я сміялася, гладила живіт, уявляла, як ми втрьох гулятимемо парком, як справжня родина.
Але народилася дівчинка. Тихенька, ніжна, місячним промінням схожа, з блакитними очима, як небо навесні. Назвала її Олечкою бо вона, як сонячне світло, у моє життя зайшла. А Мишко не зайшов. Ані до пологового, ані на виписку. Мовчить, ніби й не було його. А його мати, пані Марія, ще й ножа в серце встромила: «Дівчинка? Та віддайте комусь, навіщо вона вам?» Я слухала, а сльози самі котилися. Як так можна? Це ж моя дитина, моє серце!
Повернулася я з пологового сама. Олечку до грудей притиснула, сумку на плече і пішла в нікуди. Жити з Мишком не могла, а до батьків далеко було. Оселилися ми у тітки Параски, в старій комуналці. Кімнатка мала, стіни тонкі, але затишна. Тітка Параска, хоч і бурчала інколи, мала серце велике. То чаю нагріє, то каші наварить, то Олечку погодує, коли я на роботу бігла. «Не журся, Ганнусю, казала. Бог твої сльози бачить, дасть вам долю». І я вірила, бо інакше не вижила б.
Жили ми бідно, ох, як бідно. Вдень я в кіоску стояла, газети й цукерки продавала, а вночі офіси мила. Руки тріскалися, спина боліла, ноги гули. Але коли Олечка сміялася, коли її рученята мене обіймали усе забувалося. Вона була моєю радістю, моїм світлом. Про Мишка не питала мала ще, але відчувала, що мені болючі ті спогади. Я старалася не плакати при ній, хоч ночами подушка мокріла.
Минуло років пять. Олечка вже в садочок ходила, а я все думала: як так вийшло, що чоловік, який клявся в коханні, нас кинув? Та життя не чекало треба було годувати дитину, комуналку платити. Тітка Параска помагала, як могла, і я їй за те вдячна до гробу. Вона казала: «Рідня не ті, хто кровю повязані, а ті, хто в біді не кине». І була права.
Одного дня йду я з роботи, втомлена, як після ярмарку, аж бачу біля нашого будинку чорний «мерс» стоїть, блищить, як у рекламі. А поруч Мишко. Постарішав, але той самий годинник дорогий, костюм імпортний, і хлопчик біля нього, як його копія. Побачив мене і зблід, ніби привид побачив. Олечка моя, цікава, питає:
Мам, хто це?
Мишко очі в неї впяв, а слова не знайшов. Бо ж його донька, яку він кинув. А тут двері машини відчинилися, і вискочила його нова у шубі зі штучного леопарда, з губами, як у риби, і голосом, ніби на базарі. «Мишко, хто ці жебраки?» заверещала. Хлопчик підхопив: «Тату, поїхали, вони смердять!»
У мені все стислося, але я голову підняла. Взяла Олечку за руку і пішла. Повільно, з гордістю. Бо ми не жебраки ми сімя. Мишко за нами побіг, але зупинився. І добре. Що він міг сказати? Вибачитися? Запізно, друже. Двері, які зачинив, не відчиняються вдруге.
Дома пахло варениками тітка Параска приготувала. Олечка сіла вечеряти, а я їй косичку гладила. Вона спитала:
Мам, хто той дядько?
Людина з минулого, серденько. Нам без нього краще.
Вона кивнула у її пяти роках більше мудрості було, ніж у Мишка за все життя.
Потім я чула від сусідів: сидів він у кавярні, коньяк пив, у стіну дивився. Може, зрозумів, що проміняв щастя на блискучі дурниці. Але час назад не повернеш. Його нова довго не втрималася знайшла собі багатшого. А хлопчик ріс без батька, бо Мишко не до дітей йому б лише гуляти.
Олечка моя виросла красунею. Вчилася добре, університет закінчила, тепер працює, мені допомагає. Про Мишка ми не згадували нема про що. А я, хоч і в домі для літніх, не жалкую. Бо ми з Олечкою вистояли. Не тому, що сильні, а тому, що любили одна одну. І тітка Параска, царство їй небесне, завжди з нами у кожній ложці борщу, у кожній добрій спогаді.
Отак, мої любі. Памятайте: щастя не в грошах, не в машинах. Щ