Ой, дитино, присядь біля мене, бо хочу розповісти тобі історію, що болить, як нерозгоєна рана. Історію про мою родину, яка розсипалася, як сухе листя на вітрі, і про те, як я опинилася тут, у будинку для літніх, де тиша нагадує про минуле.
Колись у мене було пятеро дітей кожен, як окрема пісня в моєму серці. Ми жили в маленькому селі під Києвом, у хаті, де стіни знали сміх моїх дітей і мої молитви. Я вірила, що родина це джерело, яке ніколи не висихає.
Але час минув, і все змінилося. Першою пішла Соломія моя старша. Вона вийшла заміж за багатого чоловіка зі Львова, поїхала до великого міста. Спочатку писала листи, дзвонила. Потім все рідше. Одного разу сказала, що їй немає коли, що справи, що нове життя. А я все чекала біля вікна, сподіваючись, що вона згадає про матір.
Другий Тарас, мій улюблений син. Він мав добру душу, але слабку волю. Часто блукав у нетрях, шукаючи щастя на дні чарки. Я годувала його, молилася за нього, а він усе далі йшов у темряву. Одного разу ми посварилися жорстоко, він кинув мені в обличчя гіркі слова і пішов. З того дня я його не бачила.
Третя Оксана, тиха, мов тінь. Вона вийшла заміж за чоловіка з Закарпаття, жила далеко, у горах. Рідко писала, ще рідше приїжджала. А коли я захворіла, сказала, що не зможе приїхати свої клопоти. Я відчула, що в її світі мені вже немає місця.
Четвертий Богдан. Працьовитий, як я. Ми разом лагодили хату, разом пекли паски. Але потім у нього зявилися свої діти, свої турботи. Він став рідше приходити, а потім і зовсім перестав. Казав: «Мам, я зайнятий, життя жорстоке». А я не розуміла як можна бути зайнятим для рідної матері?
Останній Юрко. Він залишався зі мною найдовше. Поки вчився, жив вдома. Але потім поїхав до Одеси, знайшов роботу, обіцяв приїжджати. Спочатку писав, потім все рідше. Одного разу приїхав на два дні, а потім зник, ніби його й не було.
Так я залишилася одна. Хата, де колись лунав дитячий сміх, наповнилася тишею. Мене привезли сюди, у цей будинок. Спочатку плакала, потім звикла. Іноді хтось із сусідів зайде, розповість свою історію усі вони схожі, як брати у біді.
Але одного вечора, коли сонце заходило за гори, я зрозуміла: хоч мої діти й пішли, моя любов до них не згасла. І я хочу, щоб ти знала родина не завжди буде поруч, але те, що ми віддаємо їм, залишається назавжди.
Навіть у самотності можна знайти світло. Не зовні а всередині. У спогадах, у вірі, у прощенні.
Ось така історія, дитино. Люби своїх рідних, доки вони поруч, бо час не повертається. А ще вчися пробачати. Бо інколи це �# Chess
Chess game created with Java