Ой, люде добрий, послухайте ж історію, що серце стискає, а душу обпікає, як гарячий борщ. Як то кажуть: «Не купуй свиню в торбі бо гризтиме».
Жила собі в нашому селі Марія Іванівна жінка роботяща, міцна духом. У неї руки завжди в роботі: і город полить, і хату вимети так, що гості босі ходять, і вареники ліпить пальчики оближеш. Син її, Олесь, хлопець добрий, руки золоті, але серце мяке, як тепла коровай. Всякому допоможе, кожному вірить, а вже як дівчина заплаче то й зовсім розтане.
І ось одного дня приводить він до хати дівчину Соломію. Красуня, мов з журналу: вії, наче шовкові нитки, губи як вишні, нігті довгі й червоні, немов пацюки в крові. Подивишся немов свята ікона. Але ж, як кажуть: «Лице не дзеркало душі».
Марія Іванівна відразу відчула щось не так. Материнське серце немов вовк у лісі: чує недобре за верству. І шепнула синові:
Олесю, серце моє, сумніваюся я в цій дівчині. Чи не лише гроші їй на думці?
І не помилилася. Бо перше, що зробила Соломія у хаті кинула брудну ложку в мийку та сіла. Марія, звикла до ладу, промовила лагідно:
Прибери за собою.
А та й оком не моргнула:
Не хочу паплюжити руки.
Ну, думає мати, може, жартує. Та ні підняла ту ложку, мила-мила, а вона, як була в жирі, так і лишилася.
Сину, чи не збираєшся ти на ній одружуватися? питає Марія з тривогою.
А Олесь лише мрійно усміхнувся:
Збираюся. Кохання ж!
От вам і казка: «Кохання сліпе закохаєшся й у кобилу». Минуло кілька місяців і весілля гуло. Марія, хоч і важко було, віддала їм ключі від бабиної хати: нехай живуть самостійно.
Але час минав, і вирішила свекруха провідати молодих. Ой, лишенько Що вона там побачила! Курява на полицях, немов сніг зимою, посуд у мийці горище, а шкарпетки по підлозі немов гриби після дощу. Соломія сидить, нігті підпилює й бурмоче:
Я знаходжу себе.
А в сина вже третій кредит на шиї. Соломія ж вимагає авто нове, блискуче, щоб усі заздрили.
А хто платитиме? питає Марія.
Це не ваша справа, відрізає та. Чоловік має забезпечувати, а я бути гарною.
Тоді Марія й дала собі зарок: «Більше ні копійки».
Не минуло й року, як Олесь прийшов до матері:
Мамо, візьми кредит на мене.
А вона спокійно відповіла:
Ні, сину. Хто накоїв той і розплутуй.
Повернувся додому, каже дружині: машини не буде. І тут, люди добрі, почалося Крики, виття, двері так грюкали, немов грім гудів. Соломія верещала, що без авто вона не людина, доки Олесь не вигнав її за поріг. Згодом і розлучилися.
Отож, діти мої, памятайте: «Не та хата красна, що стіни білі, а та, де мир у сімї». Бо яка з жінки господиня, якщо вона вміє лише нігті малювати? Кохання не лише солодкі слова, а й турбота, праця, піт і сльози заради спільного щастя. Краще жити скромно, але в злагоді, ніж у розкоші, але в пеклі.