Так судилося долі
Степан, уже немолодий чоловік, поховав дружину пять років тому. Хворіла вона важко. Разом боролися проти недуги, але здолати її не змогли дружина пішла у вічність.
У сорок вісім років Степан залишився удівцем. Звикав до самотності, а про новий шлюб навіть не думав. Хоча родичі й знайомі наполегливо радили:
«Ще молодий чоловік, знайди собі жінку та живи щасливо».
«Такої, як моя дружина, не знайду. Звісно, є кращі, є гірші, але така одна», відповідав він усім.
Молодший брат Степана, Денис, жив у іншому районі. Різниця у віці між ними була велика понад пятнадцять років. Так склалося: спочатку мати не могла народити другого, а потім, коли вже й не сподівалася, зявився Денис. Брати любили одне одного Степан допомагав матері з малечею, а маленький Дениско тікав за старшим усюди.
Батьки померли, коли молодшому синові виповнився двадцять один. Старший підтримував молодшого, допоки той не закінчив навчання та не одружився. Та, мабуть, так судилося: у Степана померла дружина, а Денис розлучився зі своєю приблизно в той самий час, коли старший залишився сам.
Кожного вечора Степан прогулювався перед сном у парку біля свого будинку. Так повелося ще з дружиною вони разом ходили, коли був вільний час. Цього вечора він також неспішно йшов алеєю до ставка, де плавали качки й навіть гуси. З іншого боку парку був приватний сектор звідти, мабуть, й приходили гуси.
Повертаючись від ставка, він помітив на лавці дівчину. Вона витирала сльози. Не зміг пройти повз.
«Дівчино, добрий вечір. Вам потрібна допомога? Щось трапилося?»
Вона підняла очі й глянула на нього сумним поглядом:
«Мені ніхто не допоможе Дякую. Просто не знаю, куди мені тепер йти».
Степан сів поруч.
«Як це не знаєш? Ти ж звідкись прийшла. Як тебе звати?»
«Мама мене вигнала. Тепер у неї повна квартира «друзів». Мені там немає місця та й страшно мені їх усіх Даринка».
«Так, Даринко, давай по порядку. Нічого не розумію. Розказуй. Скоро зовсім стемніє Невже будеш тут сидіти?»
Даринка жила з батьками в однокімнатній квартирі, яка дісталася їм від дідка. Вони переїхали з села там усе розвалилося, роботи не стало. Батько помер, коли їй було пятнадцять. Спочатку вони з матірю жили нормально, але незабаром донька почала помічати, що та часто приходила з роботи з запахом, могла принести й пляшку вина. Не соромлячись, випивала за вечерею.
«Мамо, навіщо ти пєш? Кинуй, нічого доброго з цього не вийде», не раз благала донька.
«Що ти розумієш у житті, Даринко? Батько твій покинув мене саму і що мені тепер робити? Давай й тобі налию. Випєш стане легше й веселіше. Ти ще нічого не тямиш. А я, може, своє горе заливаю», говорила мати, а потім падала на ліжко й засинала.
Вранці Даринка сама готувала собі сніданок і йшла на заняття в медичний коледж. Навчалася після девятого класу хотіла швидше стати дорослою, працювати. На матір не сподівалася ту постійно звільняли.
«Мамо, ти вже опустилася нижче неможливого. Навіть прибиральницею тебе не беруть. Як ми житим?»
«А ти навіщо? Скоро влаштуєшся на роботу і житимемо», бурмотіла нетвереза мати.
Потім стало ще гірше. До квартири приходили такі самі «друзі» матері. Ночі напролет пили, засинали на підлозі, а Даринка тіснилася за шафою, спала погано боялася.
Після закінчення навчання вона одразу влаштувалася медсестрою в лікарню. Працювала у зміни, тому їй дуже подобалися нічні чергування тоді вона не бачила, що коїться вдома. Вже й задумалася про те, щоб зняти квартиру.
Цього вечора, повернувшись з роботи виснаженою день був важким, багато хворих, вона знову застала матір у непристойному стані. Квартира, де колись вони були щасливі, була порожня. Навіть стара мебель, карнизи з шторами все винесли. Мати спала на підлозі. Речей Даринки теж не було винесли разом із шафою. На вішалці висіла лише її стара зимова куртка. Залишилася вона з тим, що було на ній, і все.
Даринка вибігла з квартири в сльозах і пішла, куди очі дивляться. Оп