Якби не випадок із водою
“Ну гаразд, ось мій номер телефону, влаштовуйтесь, я побігла, бо в мене завтра вночі літак, вилітаю у відпустку,” на ходу говорила Оксана Миколаївна, господарка квартири, яку щойно здала Наталі. “Якщо щось, дзвоніть. До побачення.”
“Добре, до побачення,” трохи збентежено відповіла Наталя, досі тримаючи в руці договір і довіреність на взаємодію з обслуговуючою організацією так, про всяк випадок.
“Швидка та прониклива господарка цієї квартири, а в принципі, такими й мають бути всі,” думала Наталя.
Їй подобалася ця орендована квартира у новому будинку, а вигляд з вікна просто чудовий: ліс недалеко і невеличка річечка, яка навіть у мороз не замерзає. Чому ніхто не знає. Деякі жартували, що в ній тече “незамерзайка”.
Тиждень з половиною Наталя живе в квартирі, приїжджає з роботи вже після темряви на вулиці зима. Сусідка навпроти, Віра Павлівна, наймиліша і добра літня жінка, завітала до Наталі вже на третій день.
“Добрий вечір,” спокійно промовила вона. “Віра Павлівна, сусідка навпроти,” тихо додала. “Давайте знайомитися, раз ви тут оселилися. Сусідів треба знати в обличчя і дружити з ними,” то пояснювала вона Наталі, то говорила сама до себе.
“Здрастуйте, заходьте, Віро Павлівно. Мене звати Наталя, дуже рада, що ви завітали. І справді живу й нікого не знаю,” привітно відповіла Наталя. “Давайте чаю, правда, нічого особливого немає, ось шоколадка.”
“Дякую, Наталко, дякую. Але я запросити тебе на чай. У мене пиріг яблучний, ще теплий з духовки, ходімо. Та й взагалі, вибач, я з тобою на ‘ти’ спілкуватимуся. По-перше, ти молода, по-друге, ми сусідки, а по-третє я колишня вчителька, тому з учнями завжди на ‘ти’,” вона посміхнулася теплою, доброю посмішкою.
“Напевно, вона була чудовою вчителькою,” миттєво промайнуло в голові у Наталі, а вголос вона відповіла:
“Ой, дякую, Віро Павлівно, от несподівано на яблучний пиріг потрапила,” засміялася вона. “Пиріг з яблуками це завжди добре.”
Наталя засиділася у сусідки, але нітрохи не шкодувала Віра Павлівна виявилася дуже цікавою співрозмовницею. Розповідала багато історій про школу, своїх учнів, навіть зізналася, що сумує на пенсії, але таке життя, роки беруть своє.
Наталя не була заміжньою, їй двадцять вісім. Три місяці тому розійшлася з хлопцем занадто вже він був нікчемним, нічого не вмів, навіть чашку за собою помити. Не кажучи вже про щось серйозніше чоловічу роботу по дому, щось полагодити чи лампочку вкрутити. Вони й посварилися через побут, проживши разом рік.
Наталя пізно повернулася від сусідки наговорилися, напилися чаю, наїлися пирога. Прийшла додому й лігла спати. На роботі в неї звіт, завтра, можливо, приїде пізно. З цими думками й заснула. На роботі дійсно весь день не відривалася від монітора, лише на обід вибігла перекусити.
Нарешті повернулася додому й розслабилася.
“Уфф, слава Богу, звіт закінчила,” думала вона. “Через кілька днів новорічні свята, ось тоді й відпочину, на гірські лижі поїду. Тільки треба буде Оленку умовити подруга в цьому плані лінива, не любить кататися.”
Наталя повечеряла й сіла на диван, занурившись у телефон. Не знаючи, скільки часу минуло, вона захотіла пити й вийшла на кухню. Поставивши чашку на стіл, вона здригнулася від незвичного шуму. Обернувшись, побачила, як вода з бешкетним напором хльостає з крана в раковину й розбризкується на всі боки.
“Ой, зараз буде потоп, що ж робити?” вона ніколи не опинялася в такій екстремальній ситуації.
Але, зібравшись із думками, згадала, що господарка показувала їй, де перекрити воду. Вона залетіла у ванну, знайшла вентиль із холодною водою, намагалася його закрутити, але той не піддавався. Мабуть, давно ним ніхто не користувався. А вода лилася. Вона кинула ганчірку на підлогу, але це, звісно, не допомогло. Найбільше хвилювалася за сусідів знизу.
“Хто там живе? Я ж їх зараз затоплю.”
Вона ще раз з усієї сили натиснула на кран той піддався, але не до кінця. Вода все ще текла, але вже не хльостала, а лилася невеликою цівкою. Зібравшись із думками, вона швидко знайшла номер Оксани Миколаївни й подзвонила, але та не брала трубку згадала, що вона вже в відпустці.
Наталя сіла на диван і подзвонила диспетчеру в управляючу компанію не відповідали. Подзвонила мамі, та розгубилася:
“Зараз ми з Вітей приїдемо!”
“Мамо, та куди? Я за сто пятдесят кілометрів від вас живу! І що ви зможете зробити? Навіть не думай, я в управляйку дзвоню, правда, поки не беруть.”
Наталя якось зібрала воду