Якби не цей випадок із водою
“Ну гаразд, ось мій номер телефону, влаштовуйтесь, а я побігла, бо завтра вночі літак лечу у відпустку”, на ходу говорила Оксана Михайлівна, господарка квартири, яку щойно здала Олені. “Якщо щось телефонуйте. До побачення”.
“Добре, до побачення”, трохи збентежено відповіла Олена, досі тримаючи в руці договір і довіреність на взаємодію з обслуговуючою компанією про всяк випадок.
“Жвава та кмітлива господарка, хоча, мабуть, так і має бути”, подумала вона.
Квартира їй сподобалася: новий будинок, а з вікна просто чудовий вид: ліс неподалік і річечка, яка навіть узимку не замерзає. Чому ніхто не знав, а сусіди жартували, що в ній тече “незамерзайка”.
Минуло півтора тижня. Олена поверталася з роботи вже вночі на дворі зима. Сусідка навпроти, Надія Іванівна, наймиліша й добра жінка, завітала до неї вже на третій день.
“Добрий вечір, спокійно промовила вона. Надія Іванівна, сусідка навпроти. Давайте знайомитися, раз ви тут оселилися. Сусіди мають бути знайомі й підтримувати добрі стосунки”, ніби пояснювала Олені, ніби собі.
“Заходьте, Надіє Іванівно! Мене звати Олена, дуже рада вашому візиту. І справді живу, а нікого не знаю”, привітно відповіла дівчина. “Давайте чаю, хоч чимсь особливим не пригощу ось шоколадка”.
“Дякую, Оленко, але я запросити тебе до себе. У мене яблучний пиріг із печі йдемо. І, знаєш, дозволь мені на ‘ти’. По-перше, ти молода, по-друге, ми сусідки, а по-третє я колишня вчителька, тому з учнями завжди на ‘ти'”, усміхнулася вона теплою усмішкою.
“Мабуть, вона була чудовою педагогом”, блиснуло в голові у Олени, а вголос вона сказала:
“Ой, дякую! От несподівано на пиріг потрапила”, засміялася.
Засиділися вони довго, але Олена нітрохи не шкодувала Надія Іванівна виявилася чарівною співрозмовницею. Розповідала історії зі школи, про своїх учнів, зізналася, що сумує на пенсії, але що зробиш вік бере своє.
Олені було двадцять вісім, заміжньою вона не була. Три місяці тому розійшлася з хлопцем занадто він виявився мякотілим і безпорадним. Навіть чашку за собою не сполоснув, не кажучи вже про якусь чоловічу роботу: починити щось чи вкрутити лампочку. Власне, через побут і посварилися, проживши разом рік.
Повернувшись від сусідки пізно, Олена відразу заснула. На роботі чекав звіт завтра, мабуть, повернеться пізно. Так і сталося: весь день не відривалася від монітора, лише на обід вибігла перекусити.
Нарешті вдома вона з полегшенням зітхнула:
“Фух, слава Богу, звіт готовий. За кілька дній новорічні свята, відпочину, на лижах покатаюся. Тільки треба буде Світланку умовити вона в такому разі лінива, не любить лиж”, подумала вона.
Поївши, Олена сіла на диван, втупившись у телефон. Не помітила, скільки часу проминуло, але раптом захотілося пити. Вийшла на кухню, поставила чашку на стіл і здригнулася від незвичного шуму. Обернувшись, побачила, як із крана бє вода, розбризкуючись по всій раковині.
“Ой, лише б не потоп! Що ж робити?” ніколи раніше вона не опинялася в такій ситуації.
Згадала, що господарка показувала, де перекрити воду. Забігла у ванну, знайшла кран із холодною водою, спробувала його закрутити але він не піддався. Мабуть, давно ним не користувалися. Вода ллється, вона кинула на підлогу ганчірку, але це, звісно, не допомогло. Найбільше хвилювалася за сусідів знизу.
“Хто там живе? Затоплю ж їх зараз!”
Ще раз з усієї сили натиснула на кран той подався, але не до кінця. Вода текла вже не так сильно, але все ж лл