**Щоденниковий запис**
Найкращі подруги Олена та Марія дружили з дитинства, жили в одному селі, і всі казали, що їхня дружба «як сир у маслі». Обидві гарні, та Олена виглядала ніжною та спокійною, а Марія мов полумя, жвава й запальна.
У старших класах усі знали, що за Оленою зітхає Андрій, але вона не сприймала його серйозно. Хоча це й пестило її самолюбство хлопець ходив за нею, як тінь, дарувалі квіти, хоч і польові, щодня запрошував на прогулянки і навіть зізнавався в коханні. Та Олена лише посміхалася у відповідь цьому симпатичному, але скромному Андрію. І, можливо, у них би все вийшло, якби між ними не став самозакоханий Віктор, який бажав завоювати усіх гарних дівчат одразу.
Чорнявий, з карими очима, Віктор гордо крокував шкільними коридорами, не даючи спокою дівчатам. Обидві подруги теж закохалися в нього. Спочатку навіть жартували:
Уяви, Лено, якій щасливиці дістанеться цей красень Вітя! сміялася Марія.
А Віктор відчував, що подобається обом, і, немов справжній донжуан, гуляв з ними по черзі: тиждень з однією, тиждень з іншою. Незабаром і дівчата почали злитися одна на одну через нього. А це суперництво ще більше розпалювало його. Йому подобалося дражнити їх, але й кохати теж не забував.
Одного разу найкращі подруги посварилися через Віктора навіть не до біса, а до сьомого коліна, і чекали, кого ж він нарешті обере. Якось Олена при зустрічі сказала йому:
Віть, я чекаю від тебе дитину. Що робитимемо?
Правда? здивувався він, почухавши потилицю. Ну що ж Одружусь із тобою, тут і думати нічого. У дитини має бути батько. Сподіваюся, ти не проти? Куди вже тепер діватися
Доля зробила вибір за них, і Віктор заспокоївся. Через тиждень у них був випускний. Подруги несподівано помирилися, поговорили, і здавалося, що все вирішено. Олені здавалося, що розбуб із Марією був щирим, вони побажали одне одному щастя. Але помилялася вона подруга пішла із прихованою образою в душі й палаючою злістю.
Було весілля Віктора та Олени. У селі гуляли на славу, а потім почали жити сімейним життям. Жили добре, спокійно, народився син Івасик. Жили в своєму будинку, що дістався Олені від бабусі. Віктор постарався відремонтував, розширив, бо був майстром на всі руки. Працював комбайнером і добре розбирався у техніці.
Настали важкі часи, криза вдарила по селу. Олена працювала бухгалтеркою, але її скоротили. У радгоспі все закривалося, комбайнерів звільняли, та Віктору поки що пощастило його лише відправили у довгий відпустку.
Віть, що ж робити? Івасик наш уже зносив усі речі, а ось-ось йде до школи. Черевики на ньому горить, чоботи розірвалися. А скоро і зима прийде усі зимові речі знову купувати, говорила засмучена Олена.
Віктор і сам це розумів їхній майже семирічний син швидко зношував речі. А криза накрила радгосп. Головна бухгалтерка Наталка шкодувала Олену та була дуже швидкою у роботі, схоплювала все на льоту. Якось, зустрівши її в магазині, сказала:
Олено, мені донька розповіла, що в райцентрі, у Податковій, потрібна секретарка. Тільки роботи дуже багато. Вона б і сама пішла, але вагітна, через три місяці пологи, її не візьмуть.
Ой, дякую, Наталко Іванівно! Завтра ж зранку їду автобусом, зраділа Олена.
Зранку вона вирушила до райцентру й, переступивши поріг Податкової, сіла на лавку, чекаючи, коли її запросять у кабінет відділу кадрів. Вона вже знала, що зарплата невелика, а обовязків багато, але її це не лякало коли немає нічого, роботи вона не боїться. Нарешті Олену покликали до кабінету.
Доброго дня, несміливо сказала вона.
Доброго здоровя, заходьте, сідайте, чітко промовила жінка в окулярах, і голос їй здався знайомим.
На жінці був строгий костюм, яскраво нафарбовані губи й окуляри. Вона подивилася в монітор, потім підняла голову, і Олені немов підко