Жінка, яка прибирала в будинку, відчула співчуття до сироти й нагодувала його, поки господарі були у відїзді. Коли багатії повернулися, вони не вірили своїм очам.
Марія багато років працювала в домі родини Коваленків. Того дня господарі виїхали, і вона, закінчивши справи, вирішила відпочити біля вікна. Раптом її увагу привернув хлопчик, що йшов повз паркан. Він був худим, у зношеному одязі й виглядав знесиленим.
Мабуть, він голодний, подумала Марія, відчуваючи жаль до дитини. Глянувши на годинник, вона зрозуміла, що господарі ще довго не повернуться, і вийшла на вулицю.
Привіт, як тебе звати? лагідно запитала вона, підходя до хлопчика, що пильно дивився на дорогу.
Богдан, відповів він, насторожено спостерігаючи за нею.
Ходімо зі мною, запропонувала Марія. Я частуватиму тебе вишневим пирогом.
Хлопчик, не вагаючись, пішов за нею. Він був страшенно голодний і цілий день нічого не їв.
На кухні Марія відрізала великий шматок пирога й поставила тарілку перед Богданом.
Який смачний! скрикнув він, відкушуючи. Такі саме пекла моя мама!
А де твоя мама? обережно запитала Марія. Хлопчик перестав їсти, опустивши очі.
Я давно шукаю її Вона зникла, тихо промовив він.
Їж, їж, ніжно сказала Марія. Ти обовязково її знайдеш.
У цю мить двері відчинилися господарі повернулися. Марія здригнулася, почувши кроки.
А це хто у нас? здивовано запитав Петро, зазирнувши на кухню. Очі його розширилися, побачивши хлопчика.
Кого ти привела, Маріє? суворо спитав він.
Ця дитина шукає маму, він голодний, от я й нагодувала, спокійно відповіла вона.
То тепер ти годуєш усіх, хто під вікнами блукає? А нам байдуже? обурився Петро.
Богдан заплакав, почувши ці слова.
Я піду, промовив він, залишивши недоїдений шматок.
Олена втрутилася:
Постривай, хлопчику, мяко сказала вона. Де ти загубив маму?
Олена завжди була добрішою за чоловіка, і хоч Петро часто докоря́в їй за надмірну мякість, він не міг змінити її вдачу.
Я живу з дідусем, але він злий. Увесь час кричить, зізнався Богдан, дістаючи стару фотографію з кишені. Це мої батьки, колись ми жили разом.
Олена взяла фотографію й завмерла впізнавши свою доньку, Катерину.
Петре, це ж наша дочка! скрикнула вона, передаючи знімок чоловікові.
Петро недовірливо глянув на фотографію.
Богдане, звідки в тебе ця фотографія? здивовано запитав він.
Я знайшов її у дідуся. На звороті була адреса, і я прийшов сюди. Думав, може, мама тут пояснив хлопчик. Дідусь казав, що вона мене покинула, але я йому не вірю!
Неможливо! шепотіла Олена, згадуючи, як їхня донька Катерина втекла колись із чоловіком на імя Олег. Довгі роки вони не мали звісток, а потім вона повернулася та незабаром загинула в аварії. Той день став для них жахом, після якого вони залишилися самі.
А де твій тато? запитав Петро.
Тата немає. Він помер пів року тому, знову заплакав Богдан.
Подружжя було в шоці. Вони знайшли свого онука! Стомлені самотністю, вони вирішили залишити хлопчика в себе.
Знаєш, малюку, ми покажемо тобі твою кімнату, промовила Олена.
А мама прийде? запитав Богдан.
Твоя мама тепер із татом, сумно відповіла вона.
Хлопчик зблід.
Незабаром подружжя оформило документи на усиновлення. Дідусь не заперечував, дізнавшись, що онука візьме заможна родина.
Марія була щаслива. Завдяки тому дню, коли вона зустріла хлопчика, господарі знову знайшли радість. З часом Богдан перестав бути бідним сиротою. Він став гарно одягненим хлопчиком з добрими манерами й люблячою родиною.
Доброта завжди повертається іноді так, як і не очікуєш.