Не треба, раптом сказала Віра. Знаєш що, бери хату просто так. А дачу я візьму. Хай навіть вона й дешевша.
Наталівно, ви точно уважно читали? Може, там між рядків ще щось є? голос Віри тремтів від хвилювання.
Читала, читала! Ось, самі подивіться! нотаріус простягнула папір через стіл. Тут лише стандартна фраза: «Цим заповітом скасовую всі попередні мої заповіти». І все. Більше нічого.
Ганна сиділа ніби приголомшена, крутила в руках окуляри, то надівала, то знімала їх. Віра нервувала, мяла ручку своєї сумки, а Юрко, молодший із трьох дітей покійної Ганни Семенівни, просто мовчав, дивлячись в одну точку.
Та як же так? нарешті вимовила Ганна. Мама ж казала, що все влаштувала, що хату і дачу поділила між нами. Памятаєш, Віро, як вона минулого літа пояснювала?
Памятаю, ще як памятаю! зітхнула Віра. Казала, що тобі, Ганнусю, хата дістанеться, бо ти з дітьми, а мені дача, я там все літо проводжу. А Юркові гроші на клієнтському рахунку, він же у Києві живе, йому нерухомість тут ні до чого.
Юрко підвів голову, подивився на сестер.
А я думав, мама просто так базікала. Знаєте ж, як вона любила все планувати, обмірковувати. Ніколи не думав, що серйозно заповіт складала.
Наталівна тактовно покашляла.
Розумієте, Ганна Семенівна справді писала заповіт. Але це було давно, років десять тому. А потім, мабуть, передумала і написала новий, який скасовує всі попередні. Тільки ось розпорядитись майном у новому заповіті забула. Чи не встигла. Таке, на жаль, буває.
Ганна встала, пройшлася кабінетом. Їй було сорок три, вона працювала вчителькою у місцевій школі, виховувала двох дітей сама після розлучення. Стара хата матері була для неї останньою надією на власне житло.
Значить, тепер все по закону ділитимемо? На трьох? спитала вона, ледве стримуючи сльози.
Саме так. Хата, дача, вклади в банку все рівними частками.
Віра фуркнула.
От і добре! А то Ганна вже насупилась, думала, їй усе дістанеться. А мені що, дачні шість соток моєї пенсії варті?
Віро! обурилася Ганна. До чого тут твоя пенсія? Ти ж чудово памятаєш, що мама хотіла!
Памятаю-памятаю! Тільки захотіти мало, треба було ще й оформити як слід. А наша мамуся, царство їй небесне, завжди була майстриня все до останнього відкладывати.
Юрко підвівся, застебнув куртку.
Годі, досить сваритися. Розберемося вдома спокійно. Наталівно, коли нам знову до вас прийти?
За тиждень. Документи підготую на поділ майна. Тільки спочатку між себе домовтеся, хто що бере. А якщо не домовитеся, через суд усе одно ділитиметеся.
На вулиці моросив неприємний жовтневий дощик. Ганна накинула капюшон, Віра розкрила парасольку. Юрко закурив, щось бурмотів собі під ніс.
Може, у кавярню зайдемо? Потрібно поговорити, запропонувала Ганна.
Не хочу я з тобою говорити, різко відповіла Віра. Відразу видно, як ти розстроїлася, що не все отримаєш. Адже мама нас трьох народила, не одну тебе.
Віро, ну чого ти злишся? Я ж не винувата, що заповіт такий дивний.
Не дивний, а справедливий! Віра з хлопцем склала парасольку так, що бризки полетіли на всі боки.
Юрко загасив цигарку об мокру лавку.
Дівчата, ну годі вже! На вулиці дощ, люди на нас дивляться. Ходімо до Ганни, чаю попємо, спокійно все обговоримо.
До Ганниного будинку було хвилин пятнадцять ходу. Ішли мовчки, кожен думав про своє. Хата Ганни Семенівни стояла на тихій вуличці, пошарпана, але міцна. Вікна забиті фанерою, хвіртка замкнена на скобу.
Ключі в кого? спитав Юрко.
В мене, Ганна дістала звязку з кишені. Після похоронів взяла, думала, там прибиратиму.
Зайшли у двір. Усе заросло буряном, яблуні не підрізані, парник перекосився. Ганна відчинила двері, запахло сирістю і вогкістю.
Ох, мамо, скрикнула Віра. Як же тут усе запущено.
Увійшли у кімнату. Старі меблі, фортепіано, за яким колись усі троє вчилися грати, сервант із кришталевими фужерами. На стінах фото: весілля батьків, діти у шкільних формах, онуки.
Ганна поставила чайник, дістала з буфету печиво. Сіли за круглий стіл, за яким колись збиралася вся родина.
Памятаєте, як мама нас тут до уроків садила? тихо промовила Віра. А ми все намагалися втекти у двір.
А памятаєш, Юрку, як ти у сьомому класі двійку з алгебри схопив, усміхнулася Ганна. Мама ременем погрожувала, а потім сама сіла й усю ніч з тобою задачі розвязувала.
Юрко кивнув.
Сувора була, але справедлива. Нікого