Я що, вже стара? Немічна? голос матері задзвенів від образу. Та я ще ого-го!
Соломійко! Соломієчко! Ну скільки можна тебе кликати?! мамин голос лунав по всій хаті, пробиваючи навіть зачинені двері дитячої кімнати, де Соломія намагалася вкласти трирічного Данилка.
Мамо, почекай хвилинку! Синочок засинає! відгукнулась вона, гладя хлопчика по спинці.
Які хвилинки?! Мені погано! Тиск скаче! Ти ж обіцяла принести ліки! у маминому голосі зявилися знайомі істеричні нотки.
Соломія зітхнула. Данилко вже майже заснув, але тепер знову відкрив очі й дивився на маму тривожно.
Мамо, бабуся плаче? прошепотів він.
Ні, сонечко, не плаче. Спи, спи Соломія поцілувала сина в чоло, але всередині у неї все стислося. Мама справді не плакала вона кричала. А це було ще гірше.
Ганна Михайлівна сиділа на кухні, театрально приклавши руку до серця й важко дихаючи. Побачивши доньку, вона докірливо похитала головою.
Ось бачиш, до чого довела! Серце в груди бється, голова крутиться! А ти з онуком возишся! Я ж казала спершу мені ліки, а потім вже дітей укладати!
Мам, ну як так можна? Дитина засинала, його не можна кидати на півдорозі. Данилко потім усю ніч вертітиметься, Соломія дістала з аптечки знайомі таблетки від тиску, налила склянку води.
А мені що, помирати, чи як? Ганна Михайлівна образливо відвернулася. Раніше ти так не робила. Раніше, щойно я попросила, ти бігла. А тепер Тепер у тебе сімя важливіша за рідну матір!
Соломія мовчки подала матері ліки й воду. Так, раніше вона справді кидала все й бігла за першим покликом. Був час, коли мамина прохання звучало саме як прохання: «Соломійко, рибонько, принеси мені, будь ласка, ліки». А тепер це був наказ: «Соломіє! Негайно дай таблетки!»
Мам, випий таблетку, полежи. Тобі полегшає, тихо сказала Соломія.
Полежу! Легко сказати! А хто вечерю готуватиме? Хто завтра Данилка до садка збиратиме? Ганна Михайлівна почала перераховувати свої обовязки, і з кожним словом її голос ставав дедалі обуренішим. Я ж не прислуга тут! Я вам допомагаю, жертвую своїм здоровям, а ви
Мамо, ніхто тебе не змушує готувати вечерю. Я сама можу, перебила її Соломія.
Ага! А коли ти готуєш? Після девятої вечора! Дитина голодна сидить, чоловік твій з роботи прийде теж їсти схоче. Ні, я не можу на це дивитися!
Соломія сіла на стілець навпроти матері. Вони жили разом уже два роки, з тих пір як народився Данилко. Тоді мамі довелося переїхати до них зі своєї однушки допомагати з онуком. І спочатку це справді була допомога. Ганна Михайлівна із задоволенням няньчила малюка, готувала, прибирала. А Соломія працювала й почувала себе захищеною: вдома все під контролем, дитина під наглядом люблячої бабусі.
Але потроху щось змінилося. Мамині пропозиції допомогти перетворилися на обовязки. А прохання на вимоги.
Знаєш що, мам, обережно почала Соломія, може, варто подумати про те, щоб знайти Данилкові гарну няню? Ти втомлюєшся, нерв