Сором у маршрутці
Оксана Миколаївна поспішала до зупинки, притиснувши до грудей невеличку сумочку. Дощ щойно закінчився, а асфальт блищав мокрими плямами під сивим жовтневим небом. У сумочці лежало двісті гривень усе, що вона змогла зібрати на ліки для чоловіка. Василь Іванович знову скаржився на біль у спині, а лікар виписав такі дорогі таблетки, що пенсії не вистачало навіть на половину упаковки.
Маршрутка підкотила до зупинки зі скрипом гальм. Оксана Миколаївна піднялася по сходинках, простягнула водієві десять гривень.
Двадцять пять, буркнув він, навіть не глянувши на неї.
Як двадцять пять? Учора їхала за двадцять, збентежено проговорила жінка.
Сьогодні двадцять пять. Цини піднялися, водій нетерплячо постукав пальцями по керму.
Оксана Миколаївна завагалася. Двадцять пять гривень це значить, що на ліки залишиться ще менше. Може, пішки дійти? Але до аптеки кілометрів три, а вдома чекає Василь Іванович, страждає…
Тіточко, може, пройдете? почувся голос із середини салону. Черга за вами.
Обличчя Оксани Миколаївни почервоніло. Вона полізла у сумочку, дістала ще десятку та пятирублеву монету.
Дякую, пробурмотів водій, навіть не глянувши на гроші.
Жінка пройшла в салон, оглянулася. Вільних місць не було. Молодий хлопець у навушниках сидів, уткнувшись у телефон. Поруч дівчина щось друкувала, теж не піднімаючи голови. Посередині жінка з маленькою дитиною на руках колихала її, наспівуючи колискову. Дитина плакала, а мати виглядала втомленою.
Сідайте, раптом сказала жінка з дитиною, кивнувши на своє місце. Мені все одно стояти, він не дає сидіти.
Та що ви, дякую, я постою, заперечно похитала головою Оксана Миколаївна.
Та сідайте вже, наполегливо повторила мати. Видно ж, що втомилися.
Оксана Миколаївна подякувала й сіла. Маля глянуло на неї великими допитливими очима й раптом усміхнулося.
Який гарненький, мимоволі зворушилася жінка. Скільки йому?
Вісім місяців. Зубки ріжуться, тому й капризничає, втомлено відповіла мати. Їдемо до лікаря, може, щось випише.
А я теж до аптеки, чоловікові ліки купую. Спина його дуже болить.
Розумію. У мене теща теж страждає, артрит у неї.
Маршрутка пригальмувала на наступній зупинці. Увійшла літня жінка з паличкою, повільно піднімаючись по сходах. Водій нетерплячо поглядав у дзеркало.
Ну ж бо, бабусю, час то гроші!
Жінка з паличкою збентежено оглянула салон. Всі місця були зайняті. Хлопець у навушниках навіть не підняв голови, продовжуючи дивитися у телефон.
Молодий чоловіче, звернулася до нього Оксана Миколаївна, може, поступитеся місцем?
Хлопець неохоче вийняв один навушник.
Що?
Літній жінці місце поступіться, повторила Оксана Миколаївна, кивнувши на бабусю з паличкою.
А, так… хлопець неохоче підвівся, не відриваючись від екрану.
Літня жінка подякувала й обережно сіла.
Дякую вам, голубко, сказала вона Оксані Миколаївні. Добрі люди ще лишилися.
Оксана Миколаївна зніяковіла від подяки. Їй було ніяково сама вона теж не відразу помітила бабусю, заговорившись із молодою матірю.
Маршрутка різко загальмувала на світлофорі. Усі пасажири похитнулися вперед. Дитина заплакала.
Обережніше! обурилася мати. У салоні дитина!
Дороги такі, що хоч не хоч, а трясе, відрубав водій. Не подобається викликайте таксі.
На таксі не всім грошей вистачає, тихо сказала жінка з паличкою. Мені до поліклініки потрібно доїхати, а пішки вже не дійду.
Та всі ми тут економимо, підтримала її Оксана Миколаївна. Ціни ростуть, а пенсії ті самі.
Саме так, кивнула молода мати. Я у декреті, чоловік один працює. Кожну гривню рахуємо.
У салоні запанував взаємний розуміння. Пасажири переглядалися, мовчки кивали один одному. Кожен розумів, що інші також стиснені в засобах, також змушені економити на дрібницях.
А памятаю, раніше в автобусах кондуктор був, зітхнула жінка з паличкою. Усе чемно, квиточок дасть, решту правильно…
То ще були часи, погодилася Оксана Миколаївна. І ціни не міняли щодня.
Та що там ціни, встряла у розмову жінка років сорока, що сиділа біля вікна. Поваги більше було. Шанування до людей.
Хлопець у навушниках підвів голову, зацікавлено прислухався.
А я ось думаю, несподівано сказав він, може, ми самі один до одного байдужі стали? Кожен у своєму телефоні живе, нікого не помічає.
Оксана