Оголосили посадку, і Віктор вийшов на перон. Після тижня відрядження повертався додому. Зайшов у плацкартний вагон, знайшов своє нижнє місце. Поки влаштовувався, почув, як хтось важко дихаючи йде по вагону. Обернувся літня жінка з валізкою на колесиках, що більше нагадувала рюкзак, у осінньому пальті та кольоровій хустці стояла навпроти, намагаючись перевести подих.
“Ну от, подумав Віктор, бабуся, мабуть, моя сусідка, зараз почне просити нижнє місце.”
Подивись, сину, у мене здається нижнє, перевівши дух, попросила пасажирка.
Місце справді було нижнє. Вона почала метушитися, розкладаючи речі. Віктор помітив, що сусідці років сімдесят. “Оце так, подумав він, і в такому віці їздять, чого вдома не сидиться.”
Жінка нарешті сіла на свою полицю, склавши зморшкуваті руки на колінах. У вагон заходили пасажири, але на верхні місця їхнього купе ніхто не призначався. Віктор уже змирився, що доведеться їхати з літньою сусідкою, з якою навіть поговорити нема про що.
Поїзд рушив. Незабаром з’явилася провідниця принесла постіль. Жінка одразу ж почала возитися з нею, акуратно розстилаючи та заправляючи. Потім знову сіла і перша заговорила:
Незвична мені така постеля, вдома в мене ліжко м’яке, а тут доведеться боки пом’яти. З самої молодості не їздила, вже й не сподівалася, що колись поїду.
Віктор кивнув і продовжував мовчати.
Мене Ганна Степанівна звати. А вас як величати?
Віктор.
А по батькові?
Матвійович. Можна просто Віктор.
Ну, так, можна, ти ще молодий, можна й по імені. В гості їдеш?
Чому в гості? здивувався Віктор. З відрядження додому їду.
Ось як! Додому це добре. А я ось із дому на старості літ. Жінка раптом замовкла й почала дивитися у віно. Вікторові здалося, що в очах заблищали сльози, хоча вона й не плакала. Йому раптом стало соромно, що так недружелюбно поставився до літньої сусідки.
А ви теж додому чи з дому? Вирішивши пом’якшити свою холодність, заговорив Віктор.
З дому, сину, з дому, ось і незвично мені, тут їхати лише добу, а турботно в дорозі.
А до кого їдете?
До доньки їду, Ганна Степанівна дістала з кишені хусточку й витерла набіглу сльозу.
Так радіти треба, а ви плачете.
А я й радію, п’ять років із донькою не бачилася, вже думала й не побачу більше.
Розгубилися, чи що?
Розгубилися, сину, з доброї волі розгубилися. Характери наші спокою за молодих літ не давали, гординя заважала мирно жити, ось і не бачилися ми з нею стільки років. Як тільки підросла донька, перестали ми з нею ладити. Без батька її ростила, усього було: і сварилися часто. Заміж перший раз назло мені вийшла, та не вдалося. А я не підтримала Олену добрим словом, докоряла так і сварилися все життя. Онуку проти мене налаштувала, усе мені навперейми робила. А п’ять років тому продала квартиру, поїхала й не сказала куди. Я й у поліцію ходила, справу робила, переживала, адже вона ж із онукою поїхала.
Потім знайшлася, написала, що в неї все добре, що заміж вийшла, але щоб я не шукала її й не приїжджала ніколи. І ось із цим тягарем на душі я й жила ці роки. За цей час зрозуміла, що й я була не права. Хай вона мене не слухала, але ж донька ж вона моя рідна.
А тут рік тому лист прийшов від доньки. Написала, де живе, що з чоловіком давно розійшлася, що бабусею вже сама стала і питала про моє здоров’я. Я всю ніч проплакала, а потім написала, що життя мені без них нема. Потім подзвонилися ми, поговорили і зрозуміли, що винні обидві.
У онуки дитина народилася, це значить, є в мене правнук. Олена допомагає їй у всьому, не може вирватися, от і запросила мене. Ось я й наважилася в гості до доньки поїхати, бо невідомо, скільки ще часу мені відведено, здоров’я погане, тиск мучить, побачитися хочеться.
Віктор мовчав, чужа історія глибоко зачепила його. Він задумався про свою матір, яку відвідує рідко. Мати живе в селі, там же й старша сестра Віктора завжди вважав, що сестра придивить за матір’ю. А тепер раптом після оповіді сусідки зануділо в грудях, навалився сум адже він син, мати сумує за ним, хоче частіше бачити.
Віктор увесь шлях спілкувався з Ганною Степанівною час промайнув непомітно. Він допоміг вийти сусідці з вагона, помітив, що до них йде гарна жінка, тривожно дивлячись у їхній бік. Віктор відійшов. Дві жінки зустрілися поглядами, обнялися й довго не могли відірватися одна від одної. Обидві плакали. Зустріч була настільки зворушливою, що Віктор і не сумнівався у них усе буде добре.
Він відійшов убік, захотілося курити. Та й взагалі якось