Записав у щоденник:
Сьогодні дивний день. Світла вилетіла на ювілей колишньої свекрухи на день раніше, щоб уникнути зустрічі з Миколою. Але доля, завжди жартівлива, підлаштувала сюрприз. Щойно я влаштувався у кріслі літака до Києва, як почув голос, від якого завмер:
Світлана?
Вона сиділа поруч, нервово перебираючи ремінь сумки. Ті самі карі очі, тільки тепер з легкими зморшками біля вік. Ми не бачилися три роки після розлучення, хоч жили в одному Львові.
Ти ж зазвичай запізнюєшся, скривилася вона замість вітання.
А ти завжди плануєше все наперед, усміхнувся я, показуючи квиток. 12B.
Таксі до будинку мами в Ірпені взяли разом. Вона, як завжди, дорікала, що я не слухаю навігатор. А коли ми проїжджали повз старий парк, де перший раз поцілувались, обидва відвели погляд.
Марія Іванівна, моя мати, зустріла нас на порозі зі сльозами:
Разом? Це ж диво!
Спати Світлані довелося в нашій колишній спальні. Я чув, як вона крутиться за стіною. На ранок пили каву втрьох, говорили про погоду, про те, як пахне бузок під вікном. Нічого важливого і водночас усе.
Вечір пройшов у спогадах. Коли гості розійшлися, ми вийшли на веранду. Вона зізналася, що ходить до психолога. Я розповів, як зрозумів, що карєра не заміна теплу.
Може, спробуємо спілкуватися? прошепотів я. Без тиску.
Вона кивнула. Не «так», не «ні» просто кивок. І в цьому була надія.
Життя дає другий шанс не для того, щоб повторити помилки, а щоб нарешті їх виправити.